Дванадцять танцюючих принцес

Жив собі король, і було в нього дванадцять доньок, одна одної гарніша. Спали вони в одній великій кімнаті, ліжко біля ліжка. Щовечора король сам замикав двері на ключ. А щоранку, от дива, коло кожного ліжка стояли черевички, стоптані до дірок.

— Де ви ходили? — питав король.

— Ніде, татку, — позіхали принцеси. — Ми спали.

Король чухав потилицю під короною. Черевиків не настачишся! Тож звелів оголосити по всіх усюдах: хто дізнається, де принцеси танцюють ночами, той вибере собі одну з них за дружину й стане королем після нього. А хто три ночі пильнуватиме і нічого не взнає, поїде додому ні з чим.

Приїжджали королевичі. Сідали в кімнатці біля спальні, пильнували… і засинали. Хропли так, що аж шибки дзвеніли. А вранці в черевичках знов були дірки. Посоромлені королевичі сідали на коней та й їхали геть.

Йшов якось дорогою старий солдат. Служба його скінчилася, нога в бою поранена, у кишені вітер свище. Аж бачить: сидить край дороги бабуся з в’язанкою хмизу.

— Куди йдеш, синку? — питає.

— Та сам не знаю, — усміхнувся солдат. — Може, піду до короля, подивлюся, де ті принцеси черевики стоптують.

Він допоміг бабусі закинути хмиз на плечі, і вона подобріла ще дужче.

— Діло це нехитре, — сказала вона. — Тільки не пий вина, що тобі ввечері дадуть. Удавай, що спиш міцно-міцно. — І подала йому сірого плаща. — Накинеш його, і ніхто тебе не побачить. Отоді й іди слідом.

Солдат подякував, згорнув плаща під пахву та й пошкутильгав до палацу.

Король прийняв його привітно: нагодував, дав чисту сорочку й посадив на ніч у кімнатці біля спальні. Ввечері прийшла найстарша принцеса з келихом.

— Випий, солдате, на добраніч.

А солдат ще перед тим підв’язав собі під підборіддям губку. Він тільки вдав, що п’є, а вино — хлюп! — та й у губку. Ліг і захропів: хр-р-р… хр-р-р…

Принцеси засміялися.

— І цей проспить, — сказала найстарша.

Вони повставали, відчинили скрині й шафи, повдягали найкращі сукні, покрутилися перед дзеркалами. Тільки найменша зітхнула:

— Мені якось неспокійно. Наче щось має статися.

— Ой, ти завжди боїшся, — махнула рукою найстарша. — Глянь, як хропе.

Вона постукала по своєму ліжку — тук-тук-тук! — і ліжко пірнуло під підлогу. А там сходи вниз, у темряву. Принцеси одна за одною зникли в отворі.

Солдат накинув плаща, і от уже нема солдата! Тихенько подався слідом. На сходах він ненароком наступив найменшій на край сукні.

— Ой! — пискнула вона. — Хтось смикнув мене за подол!

— Та ти за цвях зачепилася, — сказала найстарша.

Унизу ріс гай. Дерева в ньому були срібні, і листя срібне: дзень-дзелень під вітерцем. Солдат подумав: «Треба взяти щось на доказ». І відламав гілочку. Трісь!

— Чули? — злякалася найменша.

— Це наші королевичі з радощів у долоні плещуть, — відповіла найстарша.

Далі стояв гай золотий, і листя в ньому блищало, як сонце вранці. А за ним діамантовий: кожен листочок сяяв, ніби крапля роси. Солдат і там відламав по гілочці. Трісь! Трісь! Найменша аж підскакувала, а найстарша тільки сміялася.

Аж ось і озеро. Коло берега гойдалося дванадцять човників, а в кожному сидів гарний королевич. Принцеси посідали кожна до свого, а солдат до найменшої.

— Щось човен сьогодні важкий, — пихтів королевич, налягаючи на весла. — Гребу-гребу, а він ледве суне.

— Це, мабуть, від спеки, — сказала найменша. Вона й сама дивувалася.

На тому березі сяяв палац, а з вікон лунала музика: труби й скрипки, бубни й сопілки. Принцеси затанцювали. Кружляли, підстрибували, тупотіли: туп-туп, туп-туп! Солдат у плащі й собі пританцьовував у куточку. Коли найменша поставила свій келих, він узяв і випив вино до краплі. Вона глянула, а келих порожній.

— Ой! Хто випив моє вино?

— Сама й випила, та й забула, — засміялися сестри.

Танцювали аж до третіх півнів, поки черевички не протерлися до дірок. Тоді королевичі перевезли принцес назад. Самі вони з човнів навіть не вийшли: помахали принцесам і попливли до свого палацу. Цього разу солдат сів у човен до найстаршої. На березі він кинувся вперед, швиденько піднявся сходами, скинув плаща й ліг. Коли принцеси, ледь живі від утоми, вернулися, з кімнатки лунало: хр-р-р… хр-р-р…

— Ну от, — сказала найстарша. — Нема чого боятися.

Так було й другої ночі, і третьої. А третьої ночі солдат прихопив із палацу ще й золотий келих.

Зранку його покликали до короля. Принцеси стояли за дверима й перешіптувалися: зараз і цей скаже, що нічого не бачив.

— Ну, — спитав король, — де мої доньки танцюють ночами?

— У підземному палаці, з дванадцятьма королевичами, — відповів солдат. І поклав на стіл срібну гілочку, золоту, діамантову, а поруч келих.

Король покликав доньок. Ті глянули й почервоніли аж до вух. Що вже тут казати! Довелося признатися.

— Котру ж ти хочеш за дружину? — спитав король.

— Я вже не молодий, — усміхнувся солдат у вуса. — То дайте мені найстаршу.

Найстарша спершу надулася, а тоді й собі засміялася:

— Хитрий ти, солдате. Але й сміливий.

Того ж дня й весілля справили. Ліжко більше не пірнало під підлогу, хоч як по ньому стукай, а сходи вниз зникли, наче їх і не було.

А дванадцять королевичів так і лишилися там, унизу. Вони були зачаровані, тому й нагору ніколи не підіймалися. Щовечора вони сідали в човники й чекали, та сходами вже ніхто не спускався. І чари тепер мали тримати їх у підземному палаці стільки днів, скільки ночей вони протанцювали з принцесами.

А скільки було тих ночей? Спитайте в короля. Він же черевики возами купував!