Дюймовочка

Жила собі одна жінка, і дуже їй хотілося мати дитинку, хоч зовсім крихітну. Пішла вона до старої чарівниці, і та дала їй ячмінне зернятко.

— Посади його у вазонок, — сказала чарівниця. — Побачиш, що виросте.

Жінка посадила зернятко, і назавтра з землі вже стирчав зелений паросток, а за ним — велика квітка, схожа на тюльпан. Пелюстки в неї були щільно стулені, наче квітка ще про щось думала.

— Яка ж ти гарна! — сказала жінка й поцілувала червоні пелюстки.

Цок! — квітка розкрилася. А всередині, на зеленому стовпчику, сиділа дівчинка, не більша за дюйм, тобто за верхній суглоб пальця. Так її й назвали — Дюймовочка.

Ліжечком їй стала шкаралупка волоського горіха, периною — фіалкові пелюстки, ковдрою — пелюстка троянди. Удень жінка ставила на стіл тарілку з водою, клала в неї пелюстку тюльпана, і Дюймовочка плавала на ній, як у човнику, веслуючи двома білими кінськими волосинками. І співала — тихо-тихо, та так гарно, як ніхто ніколи не чув.

Якось уночі, коли Дюймовочка спала у своїй шкаралупці, у розбиту шибку плиг-плиг — залізла жаба. Велика, мокра, вся в бородавках.

— Ось і наречена для мого сина! — квакнула вона, схопила шкаралупку разом із дівчинкою та й пострибала до болота.

Син у неї був такий самий, як мама, тільки ще й ледачий. Побачив Дюймовочку й тільки й сказав:

— Ква-ква, брекке-ке-кекс!

— Тихо ти, бо розбудиш, — шикнула на нього жаба. — Ще втече, вона ж легка, як лебединий пух. Посадимо її на листок латаття посеред річки, звідти не втече, а ми тим часом приберемо хатку.

Уранці Дюймовочка прокинулася на зеленому листку, кругом вода, до берега далеко — і гірко заплакала. Припливла жаба із сином, вклонилася аж до самої води:

— Ось мій синок, твій жених. Житимете в мулі, гарно житимете!

— Ква-ква, брекке-ке-кекс! — тільки й додав синок.

А під листком плавали рибки. Вони все чули й повиглядали з води.

— Така гарненька — і в болото? Не годиться! — вирішили рибки.

Взялися вони гуртом за стебло, на якому тримався листок, і гризли, гризли, аж поки — хрусь! — не перегризли. Листок поплив за течією, далеко-далеко, де жаби вже не могли наздогнати. Над Дюймовочкою закружляв білий метелик і сів на листок. Дівчинка зняла свій пояс, один кінець прив’язала до метелика, другий — до листка, і листок помчав ще швидше.

Аж тут — дзум! — прилетів великий хрущ. Ухопив Дюймовочку лапками й поніс на дерево. Метелик полетів своєю дорогою, а дівчинка сиділа на гілці й тремтіла.

Хрущ пригостив її медом і сказав, що вона дуже гарна, хоч і зовсім не схожа на хруща. Та ось поприлітали в гості інші хрущі. Панночки-хрущихи поворушили вусиками й запирхали:

— У неї тільки дві ніжки!

— І вусиків нема!

— Талія тонюсінька, фе! Ну точнісінько як людина!

Хрущ послухав-послухав, та й сам повірив, що Дюймовочка негарна. Відніс її вниз і посадив на ромашку:

— Лети куди хочеш.

А вона ж літати не вміла. Сіла дівчинка на ромашку й заплакала, бо думала, що вона така негарна, що навіть хрущі її не хочуть. А була ж вона найкраща, яку тільки можна уявити.

Ціле літо прожила Дюймовочка сама в лісі. Сплела собі гамачок із трави й повісила його під лопухом, щоб дощик не мочив. Їла квітковий нектар, пила росу. Та минуло літо, минула осінь, і прийшла зима. Пташки, що їй співали, відлетіли, лопух зів’яв, а сніжинки падали на неї так, наче на неї кидали цілу лопату снігу.

Дійшла Дюймовочка, вся змерзла, до хатки польової миші під стернею.

— Ох ти ж бідолашко! — сплеснула лапками миша. — Заходь до мене, грійся. Живи цілу зиму, тільки прибирай у мене й розповідай мені казки, бо я казки дуже люблю.

Так Дюймовочка й зажила в миші. А в миші був сусід — кріт. Ходив він у чорній оксамитовій шубці, мав великі комори й велику хату, а от бачити нічого не бачив. Сонця не любив, квітів не любив, бо ніколи їх не бачив, і казав про них тільки погане.

— Ото тобі жених! — шепотіла миша. — Багатий, у шубі!

Кріт прокопав довгий хід від своєї хати до мишачої й запросив сусідок погуляти. А посеред ходу лежала ластівка. Крильця притиснуті, лапки підібгані — мабуть, замерзла.

— Співала-співала все літо, — буркнув кріт і штурхнув її ногою. — Ото й маєш. Добре, що мої діти не будуть пташками.

Дюймовочка нічого не сказала. Та вночі не могла заснути. Сплела вона з сіна ковдру, прокралася в хід і вкрила ластівку. Притулилася до неї — а там: тук... тук... тук! Серце б’ється! Ластівка не замерзла, вона тільки задубіла від холоду.

Дюймовочці стало страшно, бо ластівка була величезна, а вона сама — як ластівчина пір’їнка. Та вона не втекла. Усю зиму потайки носила їй воду в листочку м’яти й гріла її.

Навесні, коли сонце пригріло землю, ластівка сказала:

— Сідай мені на спину, полетімо в зелений ліс!

— Ні, — зітхнула Дюймовочка. — Миша засмутиться, якщо я так піду.

— Тоді прощавай, добра дівчинко! — і ластівка злетіла в сонячне світло.

А Дюймовочці стало так сумно. Тепер миша не випускала її надвір, бо треба було шити придане. Кріт таки посватався, і чотири павучки день і ніч пряли для неї полотно. Щовечора приходив кріт у своїй шубці й казав, що весілля буде восени, коли сонце вже не пектиме так сильно.

— Я не хочу за нього, — тихо казала Дюймовочка.

— Дурниці! — пирхала миша. — Не вигадуй! Такий жених, у такій шубі! У самої королеви такої нема!

І ось настала осінь, а з нею й день весілля. Дюймовочка вийшла за поріг попрощатися з сонцем.

— Прощавай, ясне сонечко! — сказала вона й обняла червону квіточку, що росла біля нори. — Як побачиш ластівку, передай їй від мене привіт.

— Цвір-цвір! — раптом пролунало над головою.

Це була ластівка! Вона почула, що Дюймовочку віддають за крота, який живе під землею, куди сонце ніколи не заглядає.

— Зараз зима знову прийде, — сказала ластівка, — а я лечу в теплі краї. Полетіли зі мною! Ти врятувала мене, тепер я врятую тебе.

Цього разу Дюймовочка не вагалася. Сіла ластівці на спину, прив’язалася поясом до найміцнішої пір’їни, і вони полетіли — над лісами, над морями, над горами, де лежить сніг. Коли ставало холодно, Дюймовочка ховалася в тепле пір’я.

Нарешті прилетіли вони в теплий край. Там сонце світило яскравіше, на деревах росли лимони й помаранчі, а біля синього озера стояв старий палац із білого мармуру. Ластівка посадила Дюймовочку на велику білу квітку. І що ж вона побачила? Посеред квітки сидів чоловічок, прозорий, ніби зі скла, такий самий маленький, як вона. На голові в нього була золота корона, а за плечима — блискучі крильця. У кожній квітці тут жило по такому ельфу, а він був їхній король.

— Яка ти гарна! — сказав маленький король. Він не казав «ква-ква», не рахував своїх ніжок і не любив темряви. Він зняв корону й поклав Дюймовочці на голову: — Будь королевою всіх квітів!

Дюймовочка погодилася. З кожної квітки вилетіли ельфи й понесли їй подарунки, а найкращим подарунком були прозорі крильця. Тепер і вона могла літати з квітки на квітку. А ім’я їй дали нове — Майя, бо таке гарне дівча заслуговує на гарне ім’я.

А ластівка восени полетіла назад, на північ, до свого гніздечка над вікном. Там жив чоловік, який умів розповідати казки. Вона заспівала йому «цвір-цвір» — і він записав усе, до останнього слова. Звідти ми й знаємо, як крихітна дівчинка, що колись зігріла чуже серце, сама знайшла свою весну.