Кіт у чоботях

Жив собі старий мірошник, і мав він трьох синів, млин, віслюка та рудого кота. Коли мірошника не стало, старший син забрав млин, середній — віслюка, а наймолодшому дістався тільки кіт.

Сів хлопець на поріг і зажурився.

— Брати хоч хліба собі зароблять, — зітхнув він. — А мені що робити з котом?

Кіт усе чув. Він потерся об хлопцеве коліно й сказав зовсім людським голосом:

— Не журися, хазяїне. Дай мені торбу й пару чобіт, щоб не колоти лапи в лісі, — і побачиш, що я вартий більше за млин.

Хлопець аж рота роззявив. Кіт, який говорить, — уже диво. А цей кіт іще й був найкращим ловцем мишей на всю округу. Бувало, ляже в борошно, завмре, ніби спить, а миші — шусь повз нього. Тоді він — плиг! — і цап!

«А раптом і справді щось вигадає», — подумав хлопець. Пішов до шевця й виміняв на свою святкову шапку маленькі чобітки.

Кіт узув їх, тупнув — туп-туп! — закинув торбу на плече й подався до лісу. Наклав у торбу капустяного листя, ліг поруч і завмер. Скоро до торби пострибав молоденький кролик — плиг-плиг — і засунув носа досередини. Кіт — смик за шнурок! — і торбу зав’язано.

З тією торбою кіт пішов просто до королівського палацу.

— Ваша величносте, — вклонився він низько-низько, аж чоботи рипнули, — мій пан, маркіз де Карабас, шле вам у дарунок кролика з власного лісу.

Ніякого маркіза, звісно, не було. Це ім’я кіт вигадав дорогою, бо воно звучало гучно й поважно.

— Подякуй своєму панові, — усміхнувся король. — Чемний він, видно, чоловік.

Так кіт ходив до палацу цілу зиму: то кролика принесе, то пару куріпок. Король уже й чекав на нього.

— А, знову від маркіза де Карабаса! — радів він.

Одного весняного дня кіт почув, що король із донькою-принцесою поїде в кареті понад річкою.

— Хазяїне, — сказав кіт, — скупайся сьогодні в річці отам, біля верби. Більше нічого не роби, решту залиш мені.

Хлопець не розумів навіщо, але послухав. Тільки-но він зайшов у воду, кіт сховав його латаний одяг під камінь. А коли на дорозі заторохтіла карета — тр-р-р, тр-р-р, — кіт вибіг їй назустріч і закричав щосили:

— Рятуйте! Рятуйте! Маркіз де Карабас тоне!

Король визирнув у віконце й упізнав кота, що носив йому дарунки.

— Гей, вартові, швидше! Рятуйте маркіза!

Вартові витягли хлопця на берег, мокрого й розгубленого. А кіт, хитро мружачись, пояснив:

— Поки мій пан купався, якісь волоцюги вкрали його одяг. Я кричав, та де там — утекли.

Король звелів привезти з палацу найкраще вбрання. Хлопець одягнув синій оксамитовий каптан зі срібними ґудзиками, і тепер його ніхто б не впізнав. Він був гарний і чемний, тож принцеса глянула на нього раз, глянула вдруге — і трохи почервоніла.

— Сідайте до нас, маркізе, — запросив король.

Хлопець сів у карету, а кіт побіг попереду, тільки чоботи миготіли.

Біля широкого лугу косарі косили траву — вжик, вжик.

— Гей, добрі люди! — гукнув кіт і вискочив на камінь. — Зараз тут проїде король. Як спитає, чий це луг, кажіть: «Маркіза де Карабаса». А як не скажете, то начувайтеся!

І так блиснув зеленими очима, що косарі аж поприсідали. Хто його знає, що може накоїти кіт у чоботях, який говорить по-людськи? Перевіряти ніхто не схотів.

Скоро над’їхала карета.

— Чий це гарний луг? — спитав король.

— Маркіза де Карабаса! — хором відповіли косарі.

А кіт біг усе далі й далі. Біля пшеничного поля він сказав женцям те саме, біля садів — садівникам, біля лісу — лісорубам. І хоч де б король спитав, чиє це, йому відповідали:

— Маркіза де Карабаса!

— Ну й багаті у вас землі, маркізе! — дивувався король.

Хлопець тільки кивав, бо не знав, що на це сказати.

А насправді всі ті луги, поля й ліси належали велетневі-людожерові. Його замок стояв на горі, і подорожні обходили його десятою дорогою. Ото туди й прибіг кіт.

Тук-тук-тук! Двері відчинив сам велетень, такий високий, що кіт ледве розгледів його бороду.

— Чого тобі, коте? — прогудів він.

— Проходив повз і не міг не зайти, — вклонився кіт. — Кажуть, ви вмієте перетворюватися на будь-кого. Невже правда?

Велетень зареготав так, що задзеленчали шибки.

— Правда! Дивись!

Бух! — і перед котом уже стояв лев із густою гривою. Р-р-р!

Кіт із переляку — шусь на дах! Та чоботи ковзали по черепиці, і він ледве втримався за ринву. Лев знову став велетнем і довго сміявся.

Кіт обережно зліз униз.

— Ох і налякали ви мене! — сказав він, обтрушуючи вуса. — Та лев — це просто, бо ви й так великий. А от на щось маленьке, на мишку, наприклад, ви, мабуть, не зможете?

— Я? Не зможу? — розсердився велетень. — Дивись!

Пуф! — і на кам’яній підлозі вже бігала сіренька мишка.

Тут кіт і згадав, що вміє найкраще. Плиг! Цап! — і мишка вже в торбі, а шнурок зав’язано тугим вузлом. Відтоді того велетня ніхто не бачив.

Аж тут під брамою заторохтіла карета. Кіт вибіг назустріч і вклонився:

— Ласкаво просимо до замку маркіза де Карабаса!

Король тільки ахнув. Такого замку не було навіть у нього! У залі вже стояв накритий стіл: велетень чекав на гостей, але гості так і не прийшли. Тож за тим столом сіли король, принцеса й мірошників син.

Невдовзі хлопець і принцеса відгуляли весілля. Кіт став поважним паном і більше не мусив ловити мишей задля обіду. Ловив він їх тепер тільки для розваги. Та кажуть, перш ніж стрибнути, він завжди трохи довше придивлявся до кожної мишки: а раптом це хтось перетворився?