Слоненя

Давним-давно, коли слони ще не мали хоботів, жило собі в Африці Слоненя. Носик у нього був короткий і товстенький, як чобіток, а в голові було повно-повнісінько питань.

Слоненя питало про все на світі.

— Страусе, а чому в тебе такі довгі ноги?

— Бо так треба, — бурчав Страус і відвертався.

— Жирафо, а чому в тебе на шкірі плями?

— Бо такою вродилася, — казала Жирафа й жувала листя далі.

— Тітко Бегемотихо, а чому в тебе очі червоні?

— Ох, дай мені спокій, — позіхала Бегемотиха. І — бульк! — пірнала в річку.

— Дядьку Павіане, а чому дині такі солодкі?

— Не знаю і знати не хочу, — чухав потилицю Павіан.

А як Слоненя не відставало, то Страус штурхав його крилом, Жирафа — копитом, а Павіан смикав за вухо: не лізь, мале!

Слоненя не ображалося. Воно дріботіло собі далі й питало ще.

Одного ранку в нього з’явилося зовсім нове питання. Таке велике, що аж вуха затремтіли.

— А що їсть на обід Крокодил?

— Тс-с-с! — зашипіли всі разом.

Страус сховав голову під крило. Жирафа задивилася в небо. Бегемотиха пустила з-під води бульбашки. А дядько Павіан шмигнув на найвищу гілку.

Ніхто не відповів.

Тоді Слоненя пішло до колючого куща, де сиділа маленька пташка Колоколо.

— Колоколо, а ти знаєш, що їсть на обід Крокодил?

Пташка зітхнула:

— Іди до великої сіро-зеленої річки Лімпопо, де ростуть жовті дерева. Там сам усе й побачиш.

— Дякую! — зраділо Слоненя.

Воно взяло з собою сто коротких червоних бананів, сто стеблин солодкої тростини і сто зелених хрумких динь. Помахало всім вухом.

— Бувайте! Я йду до Лімпопо дізнатися, що їсть на обід Крокодил!

— Тільки обережно! — гукнули вслід родичі. Але Слоненя вже тупотіло стежкою: туп-туп, туп-туп.

Йшло воно довго. Сонце пекло, трава шелестіла, а Слоненя їло дині. Хрум — і скоринка падає на землю. Хрум — ще одна. Підняти скоринки Слоненя не могло: як ти їх піднімеш, коли носик коротенький, а нахилятися з повним животиком важко?

Нарешті повіяло прохолодою й мулом. Ось вона — велика сіро-зелена річка Лімпопо, а над нею жовті дерева.

На теплому камені біля берега лежав Двоколірний Пітон. Такий довгий і такий нерухомий, що сам був схожий на скелю: смужка темна, смужка світла.

— Добридень, — чемно вклонилося Слоненя. — Ви, часом, не бачили тут Крокодила? І чи не знаєте, що він їсть на обід?

Пітон розплющив одне око.

— Яке цікаве мале, — прошипів він. — Крокодила я бачив. А от що він їсть, тобі краще не знати. Тримайся від нього подалі.

Але Слоненя вже помітило на березі колоду. Дивну колоду: з двома очима і з хвостом.

Колода підморгнула.

— Перепрошую, — сказало Слоненя, — ви не бачили тут Крокодила?

Колода зітхнула, і з її очей покотилися великі сльози. Кап-кап.

— Це я, — солодко мовила вона. — Підійди-но ближче, маленьке. Я тобі на вушко шепну, що я їм на обід.

Слоненя підійшло. Нахилилося. Ще ближче…

Клац!

Крокодил ухопив його за короткий носик.

— Сьогодні, — прогугнявив він крізь зуби, — на обід у мене слоненя!

Ой, як Слоненя злякалося! Але воно сіло на задні лапи, вперлося в пісок і потягнуло назад.

— Пудди бедеде! — закричало воно. — Бедіболить!

Це воно хотіло сказати: «Пусти мене, мені болить!» Та з затиснутим носом виходило тільки так.

Крокодил тягне до річки. Слоненя тягне від річки. А носик між ними довшає. І довшає. І довшає!

Тут Пітон сповз зі свого каменя.

— Тримайся, мале! — просичав він і двічі обкрутився довкола задніх ніжок Слоненяти. — Тягнімо разом!

Тягне Слоненя. Тягне Пітон. А Крокодил б’є хвостом по воді — хляп, хляп! — і тягне собі.

— Ще раз! — шипить Пітон. — Р-р-раз!

Бух!

Крокодил розтулив пащу. Слоненя полетіло на пісок, Пітон — на Слоненя, а Крокодил — шубовсть! — у каламутну воду. Тільки бульбашки пішли. Видно, надувся, що лишився без обіду.

Слоненя сіло й скосило очі на свій ніс. Ніс був довжелезний, аж до самої землі. Він гойдався, як мотузка на вітрі.

— Ой, — тихо сказало Слоненя. — Тепер у мене ніс зовсім не такий.

Воно загорнуло ніс у мокре бананове листя й опустило в прохолодну воду. Може, зменшиться?

Чекало, чекало — а ніс не зменшувався.

Аж тут — дзиж-ж-ж! — прилетіла муха й сіла Слоненяті на плече. І Слоненя, саме не помітивши як, махнуло носом — ляп! — і прогнало її.

— От дива! — вигукнуло воно.

— Бачиш? — усміхнувся Пітон. — А чи зміг би ти так своїм коротеньким носиком?

Слоненя спробувало ще. Ніс обхопив пучок трави, вирвав його і відправив просто до рота. Гам! Тоді Слоненя набрало носом прохолодного мулу й шльопнуло собі на голову. Вийшла чудова мокра шапочка, і сонце вже не пекло. А потім набрало води — і пш-ш-ш! — облилося з голови до хвоста.

— Знаєте, — сказало Слоненя, — це, мабуть, найкращий ніс у світі.

— Тоді гарного тобі шляху, — прошипів Пітон. — І наступного разу питай обережніше.

Слоненя подякувало й рушило додому. Дорогою воно назбирало всі динні скоринки, які загубило. Тепер і нахилятися не треба було: хоботом раз — і в торбу.

Вдома всі аж роти пороззявляли.

— Що це в тебе? — витріщився Страус.

— Хобот, — гордо сказало Слоненя. — Крокодил трішки потягнув.

— І що ж Крокодил їсть на обід? — пошепки спитала Жирафа.

— Сьогодні — нічого! — засміялося Слоненя.

А тоді показало, що вміє. Зірвало з високої гілки банани для дядька Павіана. Хлюпнуло прохолодної води на тітку Бегемотиху, щоб їй не було жарко. А Страусові поклало на голову мулову шапочку від сонця. Страус спершу закліпав, а потім і сам задоволено закивав.

Дядько Павіан почухав потилицю.

— Ти диви, — сказав він. — Тепер і мені цікаво.

А наступного ранку Слоненя прокинулося з новим питанням.

— Страусе, а чому ти, як злякаєшся, ховаєш голову під крило?

— Бо так треба! — буркнув Страус і, як завжди, штурхнув його крилом.

А Слоненя хоботом — смик! — за хвостове пір’я. Страус аж підскочив.

— Жирафо, а чому ти дивишся в небо, коли не хочеш відповідати?

Жирафа замахнулася копитом. А Слоненя набрало хоботом води і — пш-ш-ш! — обдало її від ріжок до копит.

— Тітко Бегемотихо, а…

— Ох, дай мені спокій! — І бульк у річку.

Слоненя опустило хобот під воду й пустило їй у самісіньке вухо бульбашки: буль-буль-буль! Бегемотиха вискочила, як корок.

Дядько Павіан і питання не дочекався: шмиг на найвищу гілку. Та хобот дістав і туди. Обвився довкола хвоста й легенько — смик! — зняв Павіана на землю.

Подивилися родичі на той хобот, перезирнулися… та й гайнули один за одним до великої сіро-зеленої річки Лімпопо. По свої хоботи.

Попереду всіх біг дядько Павіан. Тепер і йому було цікаво, що їсть на обід Крокодил.