Фарбований Лис
Лис Микита падає в діжку з синьою фарбою, стає грізним царем Гостромислом, та одного місячного вечора його видає власне гавкання.
- Трохи страшно
- Трохи сумно
- Небезпечно
Жив собі в лісі Лис Микита. Хитрий був — аж страх! Не було в селі курника, куди б він не протоптав стежки, і не було пастки, яку б він не обійшов.
Та якось удосвіта Лис так задивився на чужих курей, що й не почув, як прокинулися собаки.
— Гав! Гав-гав! — загриміло за тином.
— Ой лишенько! — пискнув Микита й дременув навтьоки.
Собаки за ним. Лис через город — шусть! Через тин — плиг! Аж опинився в чужому дворі. А в тому дворі жив маляр. Він якраз намішав повну діжку синьої фарби — густої, на олії, щоб назавтра фарбувати паркан.
Микита скік на ту діжку — а вона хить! — і він бух у синю фарбу з головою. Виринув, став лапами на дно та й притаївся. Тільки кінчик носа над фарбою стирчить.
Собаки прибігли, понюхали, чхнули від їдкого запаху — апчхи! — покрутилися по двору та й побігли назад. Нема лиса, як крізь землю провалився.
А Микита сидів у діжці цілий день. Сидів і тремтів, аж поки не смеркло. Тоді вискочив — і щодуху до лісу. Добіг до кущів, упав на мох і заснув як убитий.
Прокинувся вранці, пішов до струмка напитися — і аж відсахнувся. З води на нього дивилося щось синє-синє, від вух до хвоста.
— Ой, що ж це? — прошепотів Лис. — Та це ж я!
Кинувся він відмиватися. Тер себе лапами, качався в траві, шкрябав боки піском. Та де там! Фарба олійна, за ніч на ньому засохла — і не злазить.
Він покрутився, роздивився себе з усіх боків — і в його кмітливій голові заворушилася хитра думка.
Першим його побачив Заєць. Вискочив з кущів — і завмер, а вуха в нього стали сторчма.
— Хто-хто це такий? — затремтів він.
Микита випнув груди й промовив басом:
— Не бійся, вухатий. Я — Гостромисл. Мене прислали з-за синіх гір, щоб я був у вашому лісі царем.
Заєць — гоп! — і помчав між деревами, тільки п’ятки замиготіли.
— Звірі! Звірі! — кричав він. — У нас Гостромисл! Цар! З-за синіх гір!
Скоро весь ліс шепотів: «Гостромисл! Гостромисл!» Вовк визирав з-за дуба, Ведмідь — з-за ялини, Кабан — з-за пенька. А Лис ходив поміж ними поважно, повільно, задерши синього хвоста.
— Хто ти такий? — нарешті насмілився спитати Вовк.
— Гостромисл, — відказав Лис. — Ніхто такого звіра не бачив, бо я на світі один. Хто мене слухатиме — тому добре буде. А хто ні…
Він не доказав, тільки примружив очі. Вовк аж ковтнув із переляку.
— Слухатимемо, царю наш, — загули звірі й низько вклонилися.
Отак Лис Микита став царем.
Ведмідь носив йому меду, Вовк стояв на варті біля його печери, Кабан згрібав для нього м’яке листя на постіль, а Заєць бігав з наказами по всьому лісу. Ще й співали щоранку:
— Слава Гостромислові! Слава!
Лисові то й любо.
Тільки одного він боявся: щоб його не впізнали свої. Тож першим ділом звелів:
— Усіх лисів — геть із лісу! Не люблю я їхнього запаху.
Звірі здивувалися, та сперечатися не стали. І пішли лиси хто куди.
Жилося Гостромислові ситно, але неспокійно. Від дощу він ховався в печеру — а раптом фарба злиняє? До струмка пити не ходив — Вовк мусив носити йому воду в листку лопуха. Купатися? Нізащо! Навіть умиватися цар не вмивався.
— Який у нас охайний цар, — дивувався Ведмідь. — Ні порошинки.
— Царі не вмиваються, — пояснював Заєць. — Вони й так блищать.
Так минуло майже все літо. Аж ось одного вечора над лісом зійшов великий круглий місяць. Звірі зібралися на галявині — посидіти біля царя, послухати його мудрих слів. А десь далеко, на горбі, загавкали лиси — ті самі, яких цар вигнав із лісу:
— Гав-гав! А-у-у-у!
Лисові в горлі щось залоскотало. Він кашлянув. Прикрив рота лапою.
— А-у-у! Гав-гав! — кликали лиси.
Микита зціпив зуби. Аж очі в нього засльозилися. А в горлі лоскоче й лоскоче, і лапа сама відсувається від рота…
— А-у-у! Гав-гав-гав! — тоненько, по-лисячому, загавкав цар.
На галявині стало тихо-тихо. Тільки сова на гілці лупнула очима.
— Що це було? — спитав Ведмідь.
— Так гавкає хіба… — почав Вовк.
— Лис! — пискнув Заєць. — Так гавкає Лис!
— Лис Микита! — заревли всі разом. — Ось хто наш Гостромисл!
— Ошуканець! — заревів Ведмідь. — Я ж тобі мед носив!
— А я тобі воду в лопусі носив! — гаркнув Вовк.
— А я тобі постіль згрібав! — чмихнув Кабан.
— А я перед тобою до самої землі кланявся! — тупнув Заєць.
І всі разом кинулися на Микиту.
Лис — плиг через пеньок і в кущі! Позаду тріщали гілки, тупотів Ведмідь, рохкав Кабан, клацав зубами Вовк. А Микита мчав, як ніколи в житті не мчав: через ярок, через болото, через ожинник, що дряпав йому боки. Тільки синій хвіст мелькав у місячному світлі.
На колючках ожини ще довго висіли сині клаптики шерсті.
А самого Лиса Микиту в тому лісі відтоді ніхто й ніколи не бачив. Ні синього, ні рудого.
