Мавпа і Крокодил

На березі теплого синього моря росло старе дерево — рожева яблуня. На ній жила Мавпа, а на гілках у неї стигли рожеві яблучка: маленькі, духмяні й такі солодкі, що аж пальці злипалися.

Одного дня до берега підплив Крокодил. Виліз на пісок, розлігся на сонечку й зітхнув:

— Ох і далеко ж я плив! Ох і зголоднів!

Мавпа визирнула з-за листя.

— Гостю, хочеш яблучок?

— А хіба їх їдять? — здивувався Крокодил.

— Ще й як! Лови!

Плюх! — яблучко впало просто йому в пащу. Крокодил жував, жмурився і раптом усміхнувся на всі свої зуби.

— Та це ж смачніше за все на світі!

— Тоді ось тобі ще, — засміялася Мавпа. — І ще! І ще!

Відтоді Крокодил припливав щодня. Мавпа кидала яблучка, а він ловив їх — гам! гам! — і розповідав, що бачив у морі: риб зі срібними боками, черепаху, яка спить сто років, піщаний острівець, де живе його дружина. А Мавпа розповідала про птахів, про вітер і про те, як далеко видно з верхівки. Так вони й подружилися.

Якось Мавпа сказала:

— Візьми яблучок і для дружини. Нехай і вона поласує.

Крокодил набрав повну пащу і поплив додому.

Крокодилиха з’їла яблучка, облизалася і примружила жовті очі.

— Солодкі, — сказала вона. — Дуже солодкі. А де ти їх береш?

— Мені їх дає моя подруга Мавпа.

— Мавпа? — протягла Крокодилиха. — Що ж це за мавпа, яка цілими днями їсть такі яблучка? У неї, мабуть, і серце солодке, як мед. От якби мені те серце скуштувати…

Крокодил аж хвостом ляснув.

— Що ти! Вона ж мій друг!

— Друг, друг, — буркнула Крокодилиха й відвернулася. — А про мене ти й не думаєш. Не принесеш серця — я з тобою більше не розмовлятиму. Ні слова!

І замовкла. Крокодил кружляв довкола неї — мовчить. Приносив рибку — мовчить. Співав їй пісню — і далі нічого, тільки сопе.

Довго думав Крокодил, тяжко думав. Та врешті поплив до старого дерева.

Мавпа вже чекала на гілці.

— Чого ти сьогодні такий сумний?

— Та от… — Крокодил відвів очі. — Дружина сердиться. Каже, що ти мене щодня частуєш, а я тебе до нас у гості так і не покликав. Ходімо до нас на острівець! Вона тебе пригостить.

— Я ж плавати не вмію, — розгубилася Мавпа.

— А ти сідай мені на спину. Я повезу тебе тихо-тихо, як човник.

Мавпі дуже хотілося побачити острівець. Вона плиг! — і вже сидить у Крокодила на спині, тримається за горбики на шкірі.

Попливли вони. Вода хлюп-хлюп, сонце блищить, рибки вистрибують. Мавпа сміялася й крутила головою. А Крокодил плив дедалі швидше й мовчав.

Посеред моря, де берег уже ледь видніє, він раптом сказав:

— Мавпо, мушу тобі зізнатися. Дружина не частувати тебе хоче. Їй потрібне твоє серце. Каже, воно солодке від яблучок.

Мавпа так і завмерла. Довкола тільки вода, глибока й темна: ні гілочки, ні камінця. Хвостик у неї затремтів. Але вона глибоко вдихнула, згадала свої зелені гілки — і плеснула себе по лобі.

— Ой, Крокодиле! Чого ж ти раніше не сказав?

— А що таке? — здивувався той.

— Та я ж серце вдома лишила! Ми, мавпи, коли йдемо в гості, завжди ховаємо серце в дупло, щоб не загубити. Воно там і лежить, у дуплі нашої яблуні, найсолодше з усіх. Повертаймося швиденько, я його візьму — і попливемо до твоєї дружини.

Крокодил покліпав очима. Подумав. Ще покліпав.

— Ну, коли так… Тримайся!

І повернув назад. Тепер він плив щосили, аж хвіст бурлив воду. Ось уже і берег, ось і старе дерево.

Тільки-но Крокодил торкнувся піску, Мавпа — плиг! стриб! — і вже на найвищій гілці.

— Ну, де твоє серце? — гукнув знизу Крокодил. — Бери та ходімо!

Мавпа сіла зручніше, обхопила гілку хвостом і похитала головою.

— Ох ти ж і простак! Хіба в когось буває два серця? Моє серце завжди зі мною, ось тут, у грудях. І зараз воно калатає, бо я ледь не потрапила в біду.

Крокодил опустив голову.

— Я… я не хотів. Це все дружина.

— Я годувала тебе яблучками, — тихо сказала Мавпа. — Розповідала тобі про вітер і птахів. А ти повіз мене на середину моря. Більше я до тебе на спину не сяду. Пливи додому, Крокодиле.

Крокодил постояв на мілині, позітхав. Хотів щось відповісти, та не знайшов слів. Тоді повільно розвернувся і поплив, тихо, без жодного плюскоту. Довго ще було видно його спину серед хвиль, а потім і вона зникла.

Мавпа сиділа на гілці, поки серце не заспокоїлося. Сонце сідало, і вода в морі стала рожева, потім золота, потім синя. Мавпа зірвала яблучко, найсолодше з тих, що висіли поруч, і з’їла його сама, повільно, смакуючи.

Відтоді Крокодил іще не раз припливав до старої яблуні. Лежав на мілині, задирав голову й чекав: а раптом зашелестить листя і — плюх! — упаде яблучко? Та Мавпа тільки дивилася на нього з найвищої гілки й мовчала. Крокодилові на спину вона більше ніколи не сідала, і жодне рожеве яблучко вже не впало йому в пащу.