Сірко

Жив собі в селі господар, а в нього був пес Сірко. Довго служив Сірко: двір стеріг, курей від лисиці беріг, уночі гавкав так, що злодії й близько не підходили. Та роки минули, і посивів Сірко, і зуби в нього стерлися, і вуха вже не ті — чує, як крізь подушку.

Одного ранку господар вийшов на ґанок і насупився:

— Що з тебе тепер, Сірку, за користь? Уночі хтось по двору ходив, а ти й не гавкнув. Іди собі куди очі дивляться. Не треба мені такого сторожа.

Сірко подивився на господаря, хвостом ледь махнув — може, жартує? Ні, не жартує. Опустив пес голову й поплентався за ворота, а далі — у поле.

Ліг Сірко під кущем глоду, поклав морду на лапи й зітхнув. Аж тут — шурх-шурх у траві! — виходить вовк. Сірий, худющий, хвіст униз.

— Здоров, Сірку, — каже вовк. — Чого це ти не вдома, а під кущем лежиш?

— Прогнав мене господар, — відповідає Сірко. — Старий я став, нікому не потрібний.

Вовк сів поруч, почухав за вухом і примружився.

— Ой, Сірку, Сірку. А ти ж мені колись дорогу через ваш двір не заступав, як інші пси. Я добро пам’ятаю. Слухай, що я придумав. Скоро жнива. Господиня твоя піде в поле жати й покладе малу дитину під копицю, щоб у холодку спала. А я підкрадуся, візьму згорточок — обережненько, як яєчко, — і понесу. Вона закричить, а ти біжи за мною, гавкай щосили. Я згорток покладу на траву й утечу. А ти принесеш дитину назад.

— А як ти її впустиш? — злякався Сірко.

— Не впущу, — серйозно сказав вовк. — Я понесу її так, як вовчиця носить вовченят. Ні подряпинки не буде. Чесне вовче слово.

Подумав Сірко, подумав — та й погодився.

Настали жнива. Поле стоїть золоте, жито шелестить, перепілки кричать: «Підпідьом! Підпідьом!» Вийшли господар з господинею жати. Господиня постелила під копицею свитку, поклала на неї малого синочка в білому згортку, а сама взяла серп — ших-ших, ших-ших.

Вовк тим часом лежав у житі тихо-тихо, тільки вуха стирчали. Сірко лежав трохи далі, теж не дихав.

Ось господиня відійшла до кінця ниви. Вовк — плиг! — до копиці. Узяв згорток зубами за краєчок свитки, легенько, наче квітку, і подріботів полем. Малий навіть не прокинувся, тільки губками почмокав.

— Ой, лишенько! — закричала господиня. — Вовк дитину несе!

— Рятуйте! — гукнув господар і кинувся навздогін, та куди йому за вовком.

Аж тут із жита вискакує Сірко:

— Гав! Гав-гав! Стій, сірий розбійнику!

Біжить Сірко, лапи заплітаються, вуха тріпочуть, а гавкає так, ніби знову молодий. Вовк оглянувся, підморгнув йому, обережно поклав згорток у м’яку траву — і тільки його й бачили.

Сірко підбіг, обнюхав малого — цілий, теплий, позіхає. Узяв пес згорток за свитку й поніс назад, повільно, щоб не трусити.

Господиня вихопила синочка, пригорнула, плаче й сміється разом. А господар став перед Сірком навколішки й погладив його по сивій голові.

— Ох, Сірку, Сірку, — каже. — А я ж тебе прогнав. Дурний я був. Ходімо додому.

І пішли додому всі разом. Удома господар звелів:

— Жінко, дай Сіркові хліба, та сала, та вареників зі сметаною. Хай їсть скільки влізе. Він у нас тепер найдорожчий!

Поклали Сіркові під лаву м’якого сіна, ставили щодня повну миску. Ніхто вже на нього не гримав. Лежить Сірко на сонечку, гріє старі кістки й думає: «Добре мені. А як там мій вовк?»

А тут саме господар видавав заміж доньку. Весілля затіяли на все село: столи в хаті й у дворі, пиріжки, ковбаси, голубці, музики грають, гості танцюють — аж підлога гуде.

Пішов Сірко ввечері в поле, знайшов вовка під тим самим кущем глоду.

— Ходи, друже, до мене на весілля, — каже. — Ти мені добро зробив, тепер моя черга.

— Та мене ж там палицями зустрінуть! — здригнувся вовк.

— А ти тихенько. Залізеш під стіл, там скатертина до самої землі. Ніхто й не побачить.

Прокралися вони в сутінках до двору. Вовк шмиг — і під стіл, тільки хвіст на мить майнув. Сірко ходить між гостями, хвостом махає, а гості раді:

— Ось він, наш Сірко, рятівник! На тобі, Сірку, пиріжка! На тобі ковбаски!

Сірко бере — і під стіл. Бере — і під стіл. Вовк там уминає за обидві щоки: і пиріжки, і голубці, і кісточку від холодцю. Наївся так, що аж боки круглі стали.

А ситому вовкові завжди співати хочеться. Розімлів він під столом, заплющив очі й думає: «Музики грають, люди співають, а я що, гірший?» Задер морду та як заведе:

— У-у-у-у-у!

Музики замовкли. Гості завмерли з ложками в руках.

— Вовк! — заверещала тітка у квітчастій хустці. — Під столом вовк!

Що тут зчинилося! Хто за рогачем, хто за ціпком, хто за мітлою. Гості кричать, палицями махають, по лавах стукають, та ніхто ні в кого й не влучив.

А Сірко вже тут як тут. Кинувся на вовка, гарчить страшно, вовк на нього — і закрутилися клубком, аж пилюка знялася. А насправді ні один одного й не вкусив: Сірко тільки шепче вовкові на вухо:

— Терпи, друже, зараз виведу.

Тут господар гукнув на всю хату:

— Не бийте! Не чіпайте! Бо ще Сіркові влучите! Хай він сам його прожене!

Гості опустили палиці. А Сірко гарчить, наступає, і, ніби жене вовка, вивів його за ворота, а далі — в поле, аж до куща глоду.

Там вони сіли, віддихалися. Вовк облизав вуса й засміявся:

— Ну й весілля в тебе, Сірку! Нагодував ти мене на цілий тиждень. Тільки співати я там більше не буду.

— Та вже ж, — засміявся й Сірко. — Співай краще тут, у полі, хоч до ранку.

Обнялися вони, як брати, та й розпрощалися. Вовк пішов у ліс, а Сірко — додому, до своєї теплої миски й м’якого сіна. І відтоді, щоразу як чув уночі з поля «у-у-у», лише вухом поводив і усміхався: то друг дякує.