Маяк для забудькуватого кита

На скелястому острівці посеред моря стояв білий маяк у червону смужку. Жили в ньому доглядач маяка та його донька Соломійка. Щовечора тато запалював на самій верхівці велику лампу, щоб кораблі не збивалися з дороги.

Одного ранку Соломійка побігла до бухти збирати мушлі. Аж бачить — із води стирчить сіра спина, гладенька, як мокрий камінь. Камінь зітхнув: «Пф-ф-ф!» — і пустив угору фонтанчик.

— Ой! — пискнула Соломійка. — Ти хто?

Із води виринула велика голова з маленькими добрими оченятами.

— Я Бульк, — сказав кит. — Здається. А ти не знаєш, куди це я плив?

— Не знаю, — засміялася дівчинка. — А ти сам не пам’ятаєш?

Бульк наморщив лоба. Ну, наскільки кит узагалі може наморщити лоба.

— Я плив за рибками. Срібненькими такими. Вони — шусь сюди, шусь туди, а я за ними. А тоді озирнувся — мами нема, тата нема, бабусі нема. Самі хвилі.

Він був ще зовсім молодий кит, завбільшки з рибальський човен. Для кита це просто малюк.

— А де живе твоя родина? — спитала Соломійка.

— За Трьома Скелями! — зрадів Бульк, бо хоч це пам’ятав. — Там вода зелена і рибок повно.

Соломійка знала Три Скелі. Тато показував їх у підзорну трубу: три кам’яні пальці стирчать із моря там, де ввечері сідає сонце.

— Пливи туди, де ховається сонечко, — показала вона рукою.

— Дякую! — булькнув Бульк, ляснув хвостом — хлюп! — і поплив.

Наступного ранку Соломійка знову прийшла до бухти. А там — знайома сіра спина.

— О, привіт! — зрадів Бульк. — А ти не знаєш, куди це я плив?

— Бульку! — сплеснула руками дівчинка. — Ти ж учора поплив додому!

— Поплив, — кивнув кит. — А тоді побачив медузу. Таку гарну, наче рожева парасолька. Я трохи поплив за нею… А потім ще трохи… І ось я тут.

Третього дня його збила з пуття зграйка дельфінів. Четвертого — хмара, схожа на бублик.

— Ти забудькуватий, як наш кіт Мурчик, — сказала Соломійка. — Він щоранку забуває, що вже снідав.

— А ваш кіт уміє співати? — спитав Бульк.

— Ні. Він тільки нявчить.

— А я вмію! — похвалився кит. — Пісні я ніколи не забуваю. Мама каже, що вуха в мене пам’ятливіші за голову.

І він заспівав: «Ву-у-у, ву-у-ум». Пісня була низька й тягуча. Аж вода в бухті затремтіла, а чайки на скелях притихли й слухали.

Соломійка заплескала в долоні. А тоді раптом замовкла й дуже-дуже задумалась.

— Бульку, — сказала вона повільно. — А що, коли дорогу додому теж зробити піснею?

Увечері вона взяла татів старий ліхтар і сіла на камінь біля самої води. Прикриє ліхтар долонею — темно. Прибере долоню — світло. Ось так: блим — і блим-блим — і довге бли-и-им.

А разом зі світлом співала:

— Блим — і блим-блим — і довге бли-и-им! Світло за хвостом, а попереду — дім.

— Це як? — не зрозумів Бульк.

— Побачиш мою пісню — повернися до неї хвостом і пливи прямо. Вона штовхатиме тебе в спину, аж до Трьох Скель.

Бульк спробував. Повернувся хвостом до ліхтарика, проплив трошки — плюх-плюх — і озирнувся.

— Виходить! А як повернутися до пісні носом?

— Тоді вона приведе тебе назад, до мене, — засміялася Соломійка. — Але тобі ж треба додому!

Вони вчили пісню, доки на небі не висипали зорі. Бульк підспівував своїм китовим голосом: «Ву — ву-ву — ву-у-ум!» Виходило так смішно, що Соломійка аж упала з каменя в мілку воду. Добре, що в гумових чоботях.

— Тепер, коли забудеш дорогу, шукай мою пісню, — сказала вона. — Я світитиму її щовечора.

Бульк поплив. Минув день, другий, тиждень. Кит більше не з’являвся. Соломійці було трохи сумно і трохи радісно. Сумно — бо скучала. А радісно — бо, мабуть, він уже вдома.

Аж одного вечора з моря приповз туман. Густий, білий, як молоко в мисці. Не видно ні скель, ні хвиль, ні навіть власних черевиків. Тато пішов нагору запалювати лампу. І тут із туману долинуло тихе, перелякане:

— Ву-у-у… Соломійко-о-о…

— Бульку! Це ти?

— Я поплив за тюленем, — схлипнув кит. — А тепер усе біле. Я не знаю, де сонце. Я не знаю, де Три Скелі. Я вже навіть не знаю, де мій хвіст!

Соломійка кинулася нагору. Тупу-тупу-тупу — сто сходинок по колу, аж у голові закрутилося.

— Тату! Бульк заблукав у тумані!

Тато подивився у вікно й похитав головою.

— Лампа світить, доню. Але в такому тумані світло розпливається, як масло на гарячій паляниці. Кит побачить пляму, а куди пливти — не знатиме.

— Знатиме! — вигукнула Соломійка. — Якщо світло заспіває нашу пісню!

Тато здивувався, але не сперечався. Він показав їй велику залізну ручку біля лампи.

— Потягнеш — лампа сховається за щитком. Відпустиш — засвітить знову. Тільки тримай міцно.

Соломійка вхопилася обома руками. Потягнула — темно. Відпустила — світло.

Блим — і блим-блим — і довге бли-и-им.

А тоді вибігла на балкончик навколо лампи й заспівала в туман так голосно, як тільки могла:

— Блим — і блим-блим — і довге бли-и-им! Світло за хвостом, а попереду — дім!

Тиша. Тільки хвилі шепочуть унизу. І раптом:

— Ву — ву-ву — ву-у-ум!

— Він згадав! — підстрибнула Соломійка.

Десь у тумані ляснув хвіст — хлюп! — і стало чути, як Бульк пливе все далі й далі. А Соломійка все світила й співала. Руки в неї втомилися, голос охрип. Тоді тато поклав свою велику теплу долоню поверх її маленької, і вони тягнули ручку разом.

Світили довго-довго. Аж ось далеко-далеко, за туманом, озвався інший голос. Низький-низький, такий, що аж маяк ледь загудів:

— ВУ-У-У-УМ!

А за ним — ще один. І ще. І серед них — тоненьке знайоме «ву-у-ум».

— Це його мама, — тихо сказав тато. — І вся родина.

Соломійка засміялася. А потім чомусь трохи заплакала. А потім знову засміялася.

Вранці туман розтанув, і море стало синє-синє. Соломійка вибігла до бухти — а там фонтани! Один великий, другий ще більший, а третій маленький, зате найвеселіший. У бризках засяяла веселка.

Велика китиха підпливла ближче й заспівала так ніжно, що чайки поприсідали на скелях. Це було «дякую» — Соломійка зрозуміла без слів.

— Мама каже, тепер я можу плавати хоч куди! — гукнув Бульк. — Бо в мене є твоя пісня. А пісні я ніколи не забуваю!

— А ти знаєш, куди зараз пливеш? — хитро спитала Соломійка.

Бульк замислився. А тоді аж підскочив у воді:

— Знаю! Додому!

І три фонтани, великий, ще більший і маленький, повільно попливли туди, де ввечері ховається сонце.

Минув тиждень. Щовечора Соломійка, як і обіцяла, сідала з ліхтарем на камінь біля води й світила в море свою пісню. Тільки співала тепер тихіше. Бо ж пісня штовхала китів у спину — геть від маяка. Геть від неї.

Аж одного вечора з моря долинуло:

— Ву — ву-ву — ву-у-ум!

Соломійка завмерла. Голос не віддалявся. Він ставав дедалі гучнішим, ближчим, і ось у бухті виринула знайома сіра спина.

— Бульку! — ахнула Соломійка. — Ти знову заблукав?

— А от і ні! — гордо пирхнув кит. — Я приплив сам. Навмисне! Повернувся до твоєї пісні носом, як ти казала, і плив, плив, а вона все ближче й ближче.

— І ти не забув?

— Дорогу забув, — чесно сказав Бульк. — А що ти казала, коли ми співали, пам’ятаю. Вуха в мене пам’ятливі!

Соломійка засміялася так, що мало не впала з каменя.

— А навіщо ж ти приплив, Бульку?

Кит наморщив лоба. Ну, наскільки кит узагалі може наморщити лоба.

— Ой, — сказав він. — Забув.

А тоді пустив угору фонтанчик і аж засяяв:

— А, згадав! До тебе.