Момотаро — хлопчик із персика

Давним-давно в Японії, у маленькому селі над річкою, жили собі дід і баба. Жили дружно, тільки часто сумували, бо діточок у них не було.

Одного ранку дід пішов у гори по хмиз, а баба — на річку прати сорочки. Пере вона, полоще, аж бачить: пливе за течією персик. Та який! Великий, як гарбуз, рум’яний, а пахне так, що аж у носі лоскоче.

— Оце так диво! — сплеснула руками баба. — Віднесу дідові, хай поласує.

Підтягла вона персик палицею до берега, обхопила обома руками — ох і важкий! — і понесла додому.

Увечері вернувся дід, утомлений і голодний. Баба поставила перед ним персик. Дід узяв ножа, тільки приклав до шкірки — трісь! — персик сам розкрився навпіл. А всередині сидить хлопчик. Маленький, щокатий, і сміється.

— Не лякайтеся! — каже. — Небо побачило, як вам сумно самим, і послало мене до вас.

Дід із бабою аж заплакали від радості.

— Назвемо тебе Момотаро, — сказала баба. — Бо «момо» — це персик, а «таро» — синок.

Ріс Момотаро швидко. Їв за трьох, працював за п’ятьох, а сміявся так дзвінко, що навіть горобці на даху замовкали послухати. Дідові допомагав рубати дрова, бабі носив воду. А сильний був такий, що сусідський віз із болота витяг сам, одними руками.

Коли Момотаро виповнилося п’ятнадцять, він прийшов до діда.

— Діду, — каже, — ви чули про острів демонів?

— Хто ж не чув, — зітхнув дід. — Сидять там у морі рогаті демони. Припливають на наш берег, забирають у людей золото, шовк, рис, усе, що знайдуть. А люди бояться і ховаються.

— Отож, — сказав Момотаро. — Я попливу туди й поверну людям їхнє добро.

Дід і баба перезирнулися. Страшно їм було відпускати сина. Але бачать: очі в нього ясні, рука тверда. Не втримаєш.

Баба всю ніч місила тісто й ліпила просяні колобочки — круглі, жовті, теплі. Склала їх у торбинку й зав’язала синові на пояс.

— Це найкращі колобочки в усій Японії, — сказала вона. — З ними ти не пропадеш.

Вранці Момотаро вклонився батькам і рушив у дорогу.

Йде він полем, аж тут вибігає назустріч рябий пес.

— Гав! Куди йдеш, Момотаро?

— На острів демонів, повертати людям їхні скарби.

— А що в тебе в торбинці?

— Найкращі просяні колобочки в усій Японії.

— Дай мені одного — і я піду з тобою!

Момотаро дав. Пес — гам! — і проковтнув, тільки хвостом закрутив. Пішли далі вдвох.

Йдуть вони лісом, а з дерева — плиг! — стрибає мавпа.

— Ой-ой! Куди йдеш, Момотаро?

— На острів демонів, повертати людям їхні скарби.

— А що в тебе в торбинці?

— Найкращі просяні колобочки в усій Японії.

— Дай мені одного — і я піду з тобою!

Дав Момотаро й мавпі. Та тільки пес наїжачився:

— Р-р-р! Навіщо нам ця вертихвістка?

— А тобі навіщо такий довгий язик? — пирхнула мавпа.

Ще трохи, й зчинилася б бійка. Але Момотаро став між ними.

— Ми йдемо робити велику справу, — сказав він спокійно. — Хто свариться в дорозі, той до кінця не дійде.

Пес опустив вуха. Мавпа почухала потилицю. І пішли вони далі — пес попереду, мавпа позаду, а Момотаро посередині.

Виходять на луку, а там походжає фазан. Пір’я на ньому зелене, золоте й червоне, аж очам боляче.

— Куди йдеш, Момотаро? — гукнув фазан.

— На острів демонів, повертати людям їхні скарби.

— А що в тебе в торбинці?

— Найкращі просяні колобочки в усій Японії.

— Дай мені одного — і я полечу з тобою!

Дістав і фазан свого колобочка. Тепер їх було четверо. Йшли вони пліч-о-пліч і ділили все порівну: і дорогу, і хліб, і пісні.

Нарешті дійшли до моря. Знайшли човна, напнули вітрило — і шшух! — вітер поніс їх по хвилях. Пливли день, пливли ніч. Пес дивився вперед, мавпа тримала стерно, а фазан кружляв угорі.

— Бачу! — крикнув він уранці. — Острів! Сірі скелі, а на них — фортеця з чорною брамою!

Причалили вони до берега. Брама висока, зачинена, а за нею чути: бум-бум-бум! — барабани, регіт, тупіт. Це демони бенкетували з чужого добра.

— Як же нам туди потрапити? — шепнув пес.

— Я знаю, — сказав фазан і — пурх! — перелетів через мур.

За брамою сиділи демони: червоні, сині, зелені, з ріжками, у смугастих штанях. Великі, страшні з виду. Та тільки-но фазан налетів на них — тук-тук-тук дзьобом по маківках! — як вони зайойкали й заметушилися.

— Ой, хто це? Ой, де це?

Поки вони роззиралися, мавпа — дряп-дряп — видерлася на мур, плигнула вниз і відсунула важкий засув. Брама — рип! — і відчинилася.

— Уперед! — гукнув Момотаро.

Пес кинувся демонам під ноги й хапав їх за п’яти. Мавпа смикала за чуби. Фазан дзьобав у носи. А Момотаро стояв посеред двору і спокійно відштовхував кожного, хто біг на нього. Демони спотикалися, падали одне на одного й качалися купою, як мішки з рисом.

Аж тут вийшов найбільший демон, їхній ватажок. Ріжки в нього були гострі, а очі круглі, мов тарілки. Та як глянув він на свою перекинуту ватагу, то сів на землю й заплакав.

— Пощади, Момотаро! — схлипнув він. — Ми більше не будемо! Забирай усе, тільки скажи своєму птахові, хай не дзьобає!

— Віддайте все, що взяли в людей, — сказав Момотаро. — І більше ніколи не кривдьте нікого.

— Обіцяємо! Чесне демонське! — закивали демони.

Принесли вони все: золото й срібло, сувої шовку, коралові намиста, мішки рису. Ще й чарівний капелюх, у якому стаєш невидимим. Склали все у візок, допомогли перетягти до човна, а самі довго махали з берега.

Дома Момотаро із друзями обійшли все село і роздали людям їхні речі. Хтось отримав назад срібну чашку, хтось — свій шовк, а одна бабуся — дідусеве намисто, яке давно оплакала. Люди дякували, вклонялися, а діти бігли слідом за псом, мавпою і фазаном.

Найостаннішим Момотаро відчинив рідну хвіртку. Дід і баба вибігли назустріч і обняли сина міцно-міцно.

— Вернувся! — шепотіла баба. — Живий, здоровий!

Того вечора в маленькій хатці над річкою було гамірно, як ніколи. Баба наліпила цілу гору просяних колобочків, і всім вистачило. Дід слухав про острів демонів і сміявся до сліз, коли мавпа показувала, як ватажок сів на землю. Фазан уже втретє розповідав, як дзьобав рогатих по маківках: тук-тук-тук! А пес і мавпа весь вечір сиділи пліч-о-пліч, ділили колобочки навпіл — і жодного разу не посварилися.