Бременські музиканти

Жив собі в одного мірошника осел. Багато років він сумлінно носив на млин важкі мішки з зерном, але постарів, і сили вже були не ті. Мірошник почухав потилицю й подумав, що годувати такого помічника — тільки даремно переводити овес.

Осел зметикував, до чого йде, і вирішив не чекати. «Піду-но я до Бремена, — сказав він сам собі. — Голос у мене гучний, стану там міським музикантом». І рушив у дорогу.

Довго йшов осел курною дорогою, повз поля й гаї, і копита його вистукували веселий ритм: тук-тук, тук-тук. Іде він, іде, аж бачить: при дорозі лежить мисливський пес і важко дихає, наче біг цілий день.

— Чого це ти так засапався, друже? — питає осел.

— Ох, — зітхнув пес, — постарів я, щодня слабшаю, на полюванні вже не встигаю за зайцями. От хазяїн і розсердився, хотів мене прогнати. Я сам утік. Тільки куди ж тепер подітися?

— А ходімо зі мною до Бремена, — каже осел. — Будемо музикантами. Я гратиму на лютні, а ти битимеш у барабан.

Пес подумав і погодився. Пішли вони далі вдвох.

Невдовзі бачать: сидить на паркані кіт, такий похмурий, наче третій день дощ іде.

— Що це ти носа повісив, вусатий? — питає осел.

— Як тут не повісити, — нявкнув кіт. — Зуби в мене вже не гострі, мені б лежати біля печі та муркотіти, а не мишей ганяти. Хазяйка за це сердиться, от я й пішов світ за очі. А куди — сам не знаю.

— Ходи з нами до Бремена! Ти ж на нічних серенадах знаєшся — будеш у нас співаком.

Котові це сподобалося, і він приєднався до гурту.

Проходять мандрівники повз двір, а на воротях стоїть півень і кукурікає щосили.

— Чого ти так кричиш, аж у вухах дзвенить? — питає осел.

— Та як не кричати! — відповідає півень. — Завтра неділя, приїдуть гості, і хазяйка надумала зварити з мене юшку. От і кукурікаю, доки ще маю голос.

— Ет, червоноголовий, — каже осел, — ходи краще з нами. Ми йдемо до Бремена, а з таким голосом, як у тебе, музика вийде на славу.

Півневі порада сподобалася, і далі вони пішли вчотирьох.

Та до Бремена за один день не дійти. Звечоріло, і друзі вирішили заночувати в лісі. Ліс був темний і холодний, вітер шарпав гілля, а в животах у мандрівників бурчало від голоду. Осел із псом лягли під великим деревом, кіт видерся на гілку, а півень злетів на самісінький вершечок — звідти безпечніше. Перед сном він ще раз озирнувся на всі боки й побачив удалині вогник.

— Друзі, тут неподалік хата, у вікні світиться!

— Тоді ходімо туди, — сказав осел. — Під деревом холодно й незатишно.

— А мені б кісточку з м’ясом, — мрійливо додав пес.

Пішли вони на світло й дійшли до хатинки. Осел, як найвищий, тихенько зазирнув у вікно.

— Що там видно, сіроухий? — питає півень.

— Стіл, а на ньому смачна їжа. А за столом сидять розбійники й частуються.

— Оце б нам таку вечерю! — зітхнули друзі.

Почали вони радитися, як би прогнати розбійників, і нарешті вигадали. Осел став передніми копитами на підвіконня, пес вискочив ослові на спину, кіт видерся на пса, а півень злетів котові на голову. І за знаком усі разом заграли свою музику: осел заревів, пес загавкав, кіт занявчав, а півень закукурікав. Та ще й ускочили крізь вікно до хати, аж шибки задзеленчали!

Розбійники від такого жахливого гамору аж підскочили. Вони вирішили, що до них уломилося якесь страховисько, і щодуху кинулися до лісу.

А четверо друзів сіли до столу й наїлися так, наче мали постити цілий тиждень. Осел хрумтів морквою й капустою, пес обгризав кісточку, про яку так мріяв, кіт смакував рибкою, а півень дзьобав зернятка просто зі скатертини.

— А музика в нас таки вийшла гучна, — задоволено сказав півень.

— Гучна — то правда, — засміявся пес. — А чи гарна, то вже інше питання!

Потім погасили світло й полягали спати, кожен там, де йому найзручніше: осел на соломі надворі, пес за дверима, кіт біля теплої печі, а півень на сідалі під дахом. Утомлені з дороги, вони одразу й поснули.

Опівночі розбійники побачили здалеку, що в хаті темно й тихо.

— Даремно ми так злякалися, — сказав отаман і послав одного розбійника подивитися, що там і як.

Прокрався той у хату й пішов до печі, щоб засвітити свічку. Побачив у темряві два вогники — котячі очі — і подумав, що то жаринки. Простягнув до них сірника, а кіт як засичить, як стрибне та як подряпає! Розбійник — до дверей, а пес — гам його за ногу! Вибіг надвір, а осел — бух його копитом! А півень прокинувся та з сідала як закричить: «Кукуріку-у-у!»

Розбійник примчав до своїх ледь живий.

— Ой, у хаті сидить страшна відьма, — розповідав він, тремтячи, — шкрябнула мене довгими пазурами! Біля дверей чатує чоловік із ножем — штрикнув мене в ногу! Надворі лежить чорне чудовисько — гахнуло мене дрючком! А на даху сидить суддя й кричить: «Подайте сюди злодія!» Ледве ноги виніс!

Відтоді розбійники боялися й близько підходити до тієї хатинки.

А четверим музикантам там так сподобалося, що вони вирішили нікуди більше не йти. До Бремена вони так і не дісталися — та й навіщо? У них був теплий дім, добрі друзі та своя музика, яку вони щовечора грали одне одному.