Стійкий олов’яний солдатик

Колись давно в одній майстерні розтопили стару олов’яну ложку й відлили з неї двадцять п’ять солдатиків. Усі як брати: у червоних мундирах, у синіх штанях, з рушницями на плечі. Тільки на останнього олова забракло, і він вийшов з однією ногою.

Та стояв він на тій одній нозі так само рівно, як інші на двох. А може, навіть рівніше.

Солдатиків поклали в коробку й подарували хлопчикові на день народження. Хлопчик зняв накривку й аж підстрибнув:

— Олов’яні солдатики!

Він вишикував їх на столі рівненьким рядом. Одноногий став останнім.

На тому ж столі стояв паперовий замок, з віконцями й вежками. Перед ним блищало дзеркальце, наче озеро, і по ньому плавали воскові лебеді. А в дверях замку стояла танцівниця, теж вирізана з паперу. Сукенка в неї була біла й легенька, через плече — вузенька блакитна стрічка, а на стрічці сяяла блискітка, завбільшки з її личко. Одну ніжку танцівниця підняла так високо, що солдатик її й не побачив.

«Вона теж на одній нозі, як і я, — подумав він. — От би мені таку наречену! Тільки вона живе в замку, а я в коробці, та ще й з двадцятьма чотирма братами. Хіба ж їй там місце?»

Та дивитися на неї ніхто не забороняв. І солдатик дивився.

Увечері хлопчика вклали спати, і в кімнаті почалося. Іграшки ожили! М’ячик застрибав по підлозі — туп-туп-туп. Дерев’яна конячка зацокала копитцями. Солдатики в коробці стукали в накривку, бо теж хотіли гратися, та відкрити її не могли.

Тільки двоє не зрушили з місця: олов’яний солдатик і паперова танцівниця. Вона стояла на пальчику, він — на своїй єдиній нозі, і обоє не зводили одне з одного очей.

Аж тут — клац! — відскочила накривка маленької скриньки, і звідти на пружинці вистрибнув чорний чортик.

— Гей, олов’яний! — проскрипів він. — Не задивляйся на чуже!

Солдатик удав, що не чує.

— Ну-ну, — хихикнув чортик. — Побачиш завтра!

Уранці хлопчик поставив солдатика на підвіконня. Чи то чортик постарався, чи то вітер дмухнув — тільки вікно раптом розчахнулося, і солдатик полетів униз головою з третього поверху. Дзень! Він застряг між камінцями бруківки: рушницею вниз, ногою вгору.

Хлопчик з мамою вибігли надвір шукати. Ходили зовсім поруч, ледь не наступили на нього, та так і не помітили. Солдатик міг би гукнути: «Я тут!» Але подумав, що солдатові в мундирі кричати на всю вулицю не годиться.

Потім пішов дощ — спершу кап-кап, а тоді як з відра. Коли нарешті розвиднілося, прибігли двоє вуличних хлопчаків.

— Дивись, солдатик! — гукнув один. — Хай попливе!

Вони склали з газети човника, посадили в нього солдатика й пустили рівчаком попід тротуаром. Самі бігли поруч і плескали в долоні.

Ох, які ж хвилі ходили в тому рівчаку! Човник крутило, підкидало, він аж тремтів. А солдатик стояв рівно, дивився просто перед собою й тримав рушницю на плечі.

Раптом човник шугнув під дерев’яний місток. Стало темно, як у коробці.

«Куди ж це мене несе? — думав солдатик. — Це все чортик... Ет, якби вона сиділа зі мною в човні, хай би було хоч удвічі темніше!»

З темряви вигулькнув великий водяний щур.

— Стій! — пискнув він. — А дозвіл маєш? Показуй!

Солдатик мовчав і тільки міцніше стиснув рушницю. Човник поплив далі, а щур біг за ним і верещав на тріски й соломинки:

— Тримайте його! Він дозволу не показав! Він не заплатив!

Попереду зашуміло. Рівчак вливався в широкий канал, і для солдатика це було однаково, що для нас водоспад. Човник крутнувся раз, удруге й набрав води по самі вінця. Папір розмок і почав розлазитися. Вода дійшла солдатикові до шиї.

Він згадав танцівницю, її білу сукенку й блакитну стрічку. «Більше я тебе не побачу», — подумав він. Тут папір розійшовся — і солдатик пішов на дно.

Та тієї ж миті — гам! — його проковтнула велика риба.

Ох і темно ж було в рибі! Темніше, ніж під містком, і так тісно, що не повернешся. А солдатик лежав, витягнувшись на весь зріст, і рушниці з плеча не знімав.

Риба металася туди-сюди, а тоді затихла. Минуло багато часу. Аж ось у темряві блиснуло світло, і хтось вигукнув:

— Олов’яний солдатик!

Виявилося, рибу спіймали, продали на базарі й принесли на кухню. Кухарка розрізала її великим ножем — а там він! І кухня була в тому самому будинку, звідки солдатик випав.

— От дива! — сплеснула руками кухарка й понесла його до кімнати.

Усі збіглися подивитися на мандрівника, що побував у риб’ячому череві. Хлопчик тримав його на долоні й не вірив своїм очам.

Солдатика поставили на той самий стіл. Ті самі іграшки, той самий паперовий замок. І в дверях замку — вона, на одній ніжці, з блискіткою на стрічці.

Солдатик так розчулився, що ледь не заплакав олов’яними сльозами. Та солдатові плакати не личить. Тож він просто дивився на неї, а вона — на нього. І обоє мовчали. А чортик у скриньці тихенько хихикнув.

Аж тут хлопчиків менший братик ні з того ні з сього схопив солдатика й кинув у грубку. Навіщо — і сам не знав. Мабуть, і тут не обійшлося без чортика.

Солдатик стояв у яскравому світлі вогню. Йому стало страшенно гаряче, та чи від вогню, чи від любові, він і сам не розумів. Фарба на мундирі зблякла. Може, від далекої дороги, а може, від журби. Він відчував, що тане, але стояв так само рівно, з рушницею на плечі, і дивився на танцівницю.

Раптом рипнули двері. Протяг підхопив паперову танцівницю, і вона, наче легенька пташка, полетіла просто до солдатика, у грубку. Спалахнула ясним вогником — і зникла.

Уранці кухарка вигрібала з грубки попіл і знайшла маленьку олов’яну грудочку. Вона була схожа на серце. А поруч лежала блискітка з блакитної стрічки — чорна, як вуглинка, але ціла.

Від солдатика лишилося тільки серце. Мабуть, тому, що воно в нього було найстійкіше.