Нове вбрання короля
Двоє шахраїв тчуть королю тканину, якої не бачать дурні. Усі вдають, що бачать, аж поки на параді не заговорить маленька дівчинка.
- Спокійна казка
Жив собі в одному королівстві король, який понад усе на світі любив нове вбрання. Не книжки, не прогулянки і навіть не пиріжки з вишнями, а камзоли, плащі та мантії. На кожну годину дня в нього був окремий костюм. Тож коли когось питали, де король, то відповідали не «на раді», а «у гардеробі».
Якось до столиці приїхали двоє чужинців у запилених плащах. Вони назвалися ткачами й пішли просто до палацу.
— Ваша величносте, — вклонився перший, довгий і худий, — ми вміємо ткати тканину, якої ще не бачив світ!
— Барви — як веселка після дощу, — підхопив другий, низенький і круглий. — А візерунки — як мороз на шибці.
— І ще одне диво, — підняв палець худий. — Хто дурний або сидить не на своєму місці, той цієї тканини не побачить. Ані ниточки!
Король аж підскочив на троні. «Оце так тканина! — подумав він. — Надягну таке вбрання — і одразу знатиму, хто з моїх міністрів нерозумний, а хто не годиться для своєї служби».
— Беріть шовк, беріть золоті нитки, — звелів він. — І ткіть, не гаючи часу!
Шахраї поставили в палаці два верстати й заходилися працювати. Цілими днями — стук-стук, шур-шур — човники літали туди-сюди. Тільки от на верстатах не було нічого. Порожньо! Дорогий шовк і золоті нитки ткачі ховали у свої торби, а самі до пізньої ночі смикали порожні верстати при свічках.
Чутка про чарівну тканину облетіла все місто. На базарі, біля криниці, у пекарні тільки й гомоніли: хто ж виявиться дурнем? Самі лише діти не переймалися. Їм тканина була байдужа, бо в них були свої справи: м’ячі, калюжі та котенята.
Минув тиждень, і королю закортіло глянути, як просувається робота. Та йти самому було якось лячно. «А раптом я не побачу? — шепотів він. — Ні-ні, я, звісно, побачу. Але хай спершу піде хтось інший».
І він послав свого найстаршого міністра, сивого й поважного, з бородою аж до пояса.
Міністр зайшов, глянув на верстати — і похолов. Порожньо!
«Ой лишенько, — подумав він, і борода в нього затремтіла. — Невже я дурний? Ніхто не мусить про це дізнатися!»
— Ну як, пане міністре? — запитали ткачі. — Чи до вподоби вам барви?
— Чудово! Прегарно! — заквапився міністр і навіть начепив окуляри, щоб видно було, як уважно він роздивляється. — Отой червоний… і отой зелений… Я все-все перекажу королю!
Шахраї тільки перезирнулися й попросили ще шовку та золотих ниток. «Для візерунків», — пояснили вони.
Потім до ткачів пішов другий урядовець, молодший. І з ним сталося те саме. Він дивився, кліпав, протирав очі, та бачив лише порожні верстати.
«Дурним я бути не можу, — думав він. — Отже, сиджу не на своєму місці? Ні вже, ніхто про це не дізнається!»
— Яка розкіш! — вигукнув він уголос. — Аж очі сліпить!
Нарешті король пішов подивитися сам, а з ним — цілий почет придворних, і серед них обидва пани, що вже там бували. Ткачі стояли біля верстатів і щосили працювали — шур-шур, стук-стук — по самому повітрю.
— Правда ж, чудово, ваша величносте? — тицяв пальцем старий міністр. — Погляньте, які візерунки!
Він був певен, що всі інші тканину бачать.
Король глянув — і серце в нього тьохнуло. Нічого! Анічогісінько!
«Що ж це таке? — злякався він. — Невже я дурний? Невже я не годжуся в королі? Гіршого й придумати не можна!»
— О, дуже гарно, — промовив він голосно й закивав головою. — Мені дуже подобається!
І придворні, які теж нічого не бачили, загукали навперебій:
— Чарівно! Неймовірно! Пречудово!
Вони порадили королю пошити з нової тканини вбрання до великого параду, який мав бути вже скоро.
Усю ніч перед парадом шахраї не спали. Вони запалили шістнадцять свічок, щоб усі бачили, як вони стараються. Знімали з верстатів «тканину», різали повітря великими ножицями — чик-чик! — шили голками без нитки. А вранці урочисто оголосили:
— Вбрання готове!
Король прийшов зі своїми найзнатнішими панами. Ткачі підіймали руки так, наче тримали щось легеньке.
— Ось штани. Ось камзол. А ось мантія з довжелезним шлейфом, — примовляли вони. — Легка, як павутинка! Здається, ніби на тобі нічого й немає, — у тім і краса.
— Так-так, — кивали пани, хоч не бачили нічого, бо нічого й не було.
— А тепер, ваша величносте, зніміть, будь ласка, старе вбрання, — вклонилися шахраї. — Тільки нижню сорочку лишіть: так нова тканина краще ляже.
Король роздягнувся, і шахраї вдавали, що вбирають його, штуку за штукою. Він крутився перед великим дзеркалом то так, то сяк.
— Як вам личить! Як сидить! — гули придворні.
Двоє слуг, що мали нести шлейф, нахилилися, помацали підлогу, наче підняли його, — і рушили слідом, тримаючи в руках повітря. Вони теж не хотіли, щоб їх мали за дурнів.
Ткачам щедро заплатили, і вони, низенько вклонившись, кудись зникли разом зі своїми важкими торбами.
І от рушив парад. Попереду — сурми: ту-ру-ру! Під балдахіном, який несли четверо пажів, ішов король. Люди стояли вздовж вулиць і висовувалися з вікон.
— Яке пишне вбрання! — гукали вони. — Який шлейф! Як усе пасує королю!
Ніхто не хотів сказати, що нічого не бачить. Бо хто ж захоче, щоб сусіди мали його за дурня?
Та посеред натовпу на татових плечах сиділа маленька дівчинка. Вона й не чула, що там гомоніли про чарівну тканину: у неї були свої справи — калюжі, котенята, а тепер ось парад. Вона подивилася на короля, а тоді ще раз, уважно, як дивляться діти.
— А король же голий! — сказала вона голосно й здивовано.
Ну, правду кажучи, не зовсім голий: у довгій білій нижній сорочці. Але нового вбрання на ньому не було ані ниточки.
— Чуєте, що каже дитина? — прошепотів тато сусідові.
І сусід прошепотів далі:
— Дитина каже, що на королі нічого немає…
Шепіт побіг від людини до людини, наче вітер по траві, — і раптом уся вулиця загукала:
— Та на ньому ж нічого немає!
Король здригнувся. Йому й самому здавалося, що люди кажуть правду. Щоки в нього спалахнули, а ноги на мить зупинилися.
«Але парад є парад, — подумав він. — Треба йти до кінця».
І король випнув груди, задер підборіддя й покрокував далі ще поважніше, ніж досі. А слуги ступали за ним і ще міцніше тримали шлейф, якого ніколи й не було.
