Парасолька, що боялася дощу

У старій хаті на краю містечка, у шафі під сходами, жила нова парасолька. Жовта-жовтісінька, як кульбаба, з дерев’яною ручкою-гачком. Одна біда: вона страшенно боялася дощу.

Щойно на шибці з’являлася перша крапля, парасолька — шусть! — і ховалася за важке бабусине пальто.

— Кап-кап, бульк! — шепотіла вона. — Краще в шафі посиджу!

Поруч на гачку висів старий чорний Парасоль. За своє життя він бачив і зливи, і град, і навіть справжню бурю, коли вітер вивернув його навиворіт, наче квітку. Одна спиця в нього відтоді стирчала трохи криво, зате сумувати він не вмів.

— Чого ти ховаєшся, мала? — питав він. — Дощ — то ж наша робота.

— А як я промокну? — пищала парасолька. — А як полиняю і стану не жовта, а сіра? А як розклеюся і розпадуся на клаптики?

— Я ж от не розпався, — усміхався Парасоль.

— Ви великий і сміливий. А я маленька і нова.

Тож коли дідусь Петро, господар хати, виходив надвір у негоду, то брав старого Парасоля. А жовта парасолька сиділа в шафі. Сухенька. І трішки сумна, бо в шафі було темно й нудно.

Отак минуло ціле літо. А одного осіннього дня небо насупилося, мов сердитий ведмідь. Дідусь Петро взяв Парасоля і пішов до сусідки по молоко. Двері шафи лишилися відчинені. А двері на ганок не зачинилися до кінця: на порозі Парасоль зачепився за одвірок своєю кривою спицею. Так вони й лишилися прочинені й тихенько поскрипували від вітру.

— Сиди тихо, — підморгнув Парасоль на прощання. — Я скоро.

Бух! — гримнув грім. Ш-ш-ш-ш — полило як з відра. Парасолька обережно визирнула з шафи. У коридорі було вікно, і дощ лупив по ньому так, що аж дзвеніло.

— Ой-ой, — прошепотіла вона. — Добре, що я вдома.

Аж бачить: під старою липою через дорогу стоїть маленька дівчинка в зеленій курточці. Без шапки, без парасольки. Косички мокрі, носик червоний. Дівчинка роззирається на всі боки й тре оченята кулачком.

— Мамо! — гукала вона. — Мамо, де ти?

Але злива ковтала її голос, як голодна риба.

Парасолька затремтіла всіма спицями.

— Там же мокро, — сказала вона сама собі. — Там холодно. Там я полиняю...

Дівчинка шморгнула носом і обхопила себе руками.

Парасолька подивилася на неї. Потім на темну шафу. Потім знову на дівчинку.

— Кап-кап, бульк... — почала була вона — і замовкла.

Плиг! — зіскочила вона з гачка. Плиг-плиг-плиг — поскакала на своїй ручці через коридор. Протиснулася у щілину між дверима — і холодна крапля впала їй просто на маківку.

Кап!

Парасолька зажмурилась. Ось зараз... зараз вона полиняє...

Але нічого не сталося. Крапля скотилася донизу, і на жовтій тканині не лишилося навіть плямки.

— Ого, — здивувалася парасолька.

І поскакала через дорогу, просто по калюжах — хлюп, хлюп! — до самої липи. Стала перед дівчинкою, напружилась і — клац! — розкрилася на всю ширину. Над дівчинкою засвітилося жовте коло, наче маленьке сонце серед сірої зливи.

Дівчинка аж рота відкрила.

— Ти... ти чия?

— Сама своя, — відповіла парасолька. — Тримай мене міцно!

Дівчинка вхопилася за ручку. А дощ барабанив згори: тук-тук-тук, тара-рам-там!

Парасолька спершу зіщулилась. А тоді прислухалась. Та це ж музика! Наче хтось грає на ній, як на бубні.

— Тук-тук-тук! — засміялася вона. — Мені лоскітно!

Дівчинка теж усміхнулася. Уперше за цілий день.

— Як тебе звати? — спитала парасолька.

— Соломійка. Я бігла за рудим котиком, а потім... потім не знаю, куди прибігла. — І губки в неї знову затремтіли.

— А де ти живеш?

— Біля пекарні. Там з комина завжди йде дим і пахне бубликами.

Парасолька витягнулася якомога вище, аж Соломійці довелося стати навшпиньки. Звідти було видно мокрі дахи, димарі, паркани... А он, за двома вулицями, з високого комина клубочився білий дим. І навіть крізь дощ долетів теплий запах свіжого хліба.

— Туди! — гукнула парасолька і потягла Соломійку вперед.

Йти було важко. Вітер дмухав, хотів вирвати парасольку з рук і вивернути навиворіт. Але вона тримала спиці міцно-міцно.

— Не віддам! — пихкала вона. — Не віддам Соломійку!

Хлюп — калюжа. Хлюп — ще одна. Соломійка перестрибувала через них, а парасолька пливла над нею, жовта й весела.

Біля пекарні під навісом стояла жінка в червоній хустці й гукала на всю вулицю:

— Соломійко! Соломійко-о!

— Мамо! — Соломійка кинулася до неї.

Мама підхопила доньку на руки, притулила до себе, поцілувала в мокру маківку.

— Де ж ти була, сонечко моє?

— Мене парасолька привела! — сказала Соломійка. — Жовта-жовта!

Мама озирнулася. Але під навісом нікого не було. Тільки на мокрій бруківці блищали маленькі круглі слідочки. Плиг-плиг-плиг — і за ріг.

Парасолька вскочила в коридор якраз тоді, як рипнула хвіртка. Ледве встигла почепитися на свій гачок, а з неї ще капало: кап, кап, кап. Під шафою натекла чималенька калюжка.

Дідусь Петро зайшов, струсив Парасоля, глянув на калюжку і почухав потилицю.

— От дива. Невже дах протікає?

Старий Парасоль подивився на жовту сусідку й хитро всміхнувся.

— Ну що? Розклеїлась?

— Ні, — сказала парасолька. — І не полиняла. Гляньте, я ще жовтіша!

І справді: вмита дощем, вона аж сяяла.

— Мені було страшно, — зізналася вона тихенько. — А потім Соломійка змерзла... і я якось забула боятися.

— Отак воно й буває, — сказав Парасоль і легенько торкнувся її своєю кривою спицею.

Парасолька глянула на ту криву спицю. Потім на двері ганку, що й досі поскрипували: рип-рип. Потім знову на спицю.

— Стривайте, — сказала вона повільно. — А чого це двері сьогодні не зачинилися?

— Хтозна, — відповів Парасоль. — Вітер, мабуть.

— А чого ж ви тоді підморгували?

Старий Парасоль кахикнув.

— Ну... зачепився я, — признався він. — Трішечки навмисне. Думав, ти хоч на ганок визирнеш, на дощ подивишся. Хто ж знав, що ти через дорогу побіжиш, ще й Соломійку додому доведеш!

Парасолька аж розкрилася від здивування — клац!

— То це ви все підлаштували?

— Я лишив тобі тільки щілинку в дверях, мала, — усміхнувся Парасоль. — А через дорогу ти пішла сама.