Щасливий Принц

Над містом, на високій колоні, стояв Щасливий Принц. Увесь він був укритий тоненькими листочками щирого золота, замість очей мав два сині сапфіри, а на руків’ї його шаблі горів великий червоний рубін.

Містяни ним дуже пишалися.

— Гарний, як флюгер, — казав один міський радник, бо хотів, щоб його вважали знавцем мистецтва. — Хоч і не такий корисний, — швиденько додавав він, бо ще більше боявся, що його вважатимуть мрійником.

А матері казали своїм вередливим дітям:

— Бери приклад із Щасливого Принца. Він ніколи не плаче й нічого не випрошує.

Одного осіннього вечора над містом пролітала маленька Ластівка. Її подруги вже шість тижнів як подалися до Єгипту, а вона затрималась. Улітку вона закохалася в Очеретину, таку струнку й тоненьку, що просто дух забивало. Ластівка кружляла довкола неї цілими днями, а Очеретина тільки кивала.

— Вона ж ні слова не каже, — щебетали інші ластівки. — І хитається від кожного вітерця.

Коли настала осінь, Ластівка спитала:

— Полетиш зі мною?

Очеретина похитала головою: надто вже вона любила свою річку.

— То ти просто бавилася мною! — пискнула Ластівка. — Я лечу до пірамід. Прощавай!

Летіла вона цілий день, а надвечір побачила місто.

— Де ж мені заночувати?

Аж бачить — статуя на високій колоні.

— Ось і гаразд. Місце гарне, і свіжого повітря вдосталь.

Вона сіла між ногами Принца.

— У мене золота спальня, — задоволено прошепотіла Ластівка й сховала голівку під крило.

Кап! На спину їй упала велика крапля.

— От дива! На небі ані хмаринки, зорі ясні, а тут дощ.

Кап! Упала друга.

— І яка користь від статуї, коли вона навіть від дощу не захищає? Пошукаю собі краще комина.

Кап! Ластівка глянула вгору — і завмерла. Очі Принца були повні сліз, і сльози котилися по його золотих щоках. Обличчя в місячному світлі було таке гарне й таке сумне, що Ластівці аж защеміло всередині.

— Хто ти? — тихенько спитала вона.

— Я Щасливий Принц.

— Чого ж ти плачеш? Ти мене всю намочив.

— Коли я був живий і мав людське серце, — відповів Принц, — я не знав, що таке сльози. Я жив у палаці, куди смутку не пускали. Удень грався з друзями в саду, а ввечері танцював у великій залі. Сад обступала висока стіна, і мені ніколи не спадало на думку спитати, що за нею. Усі звали мене Щасливим Принцом. А тепер мене поставили тут, так високо, що я бачу все горе свого міста. Серце в мене тепер олов’яне, а проте не плакати я не можу.

— Далеко-далеко, на вузенькій вуличці, — повів далі Принц, — стоїть бідний будиночок. Одне вікно відчинене, і я бачу жінку за столом. Обличчя в неї худе й утомлене, пальці поколоті голкою — вона швачка. Вишиває квіти на атласній сукні для придворної панни, яка поїде на королівський бал. А в кутку на ліжку лежить її синок. Він хворий, у нього жар, і він просить апельсинів. А мати може дати йому тільки води з річки, тож він плаче. Ластівко, Ластівко, маленька Ластівко, чи не віднесеш їй рубін із моєї шаблі? Мої ноги прикуті до колони, я не можу зрушити з місця.

— Мене чекають у Єгипті, — сказала Ластівка. — Мої подруги вже літають над Нілом і перешіптуються з лотосами.

— Ластівко, Ластівко, маленька Ластівко, — попросив Принц, — побудь зі мною одну ніч. Хлопчикові так хочеться пити, а мати така сумна.

— Не дуже я люблю хлопчиків, — пробурмотіла Ластівка. — Торік мельникові сини жбурляли в мене камінцями. Не влучили, звісно, ми, ластівки, літаємо спритно. Але все одно це неввічливо.

Та Принц дивився так сумно, що Ластівці стало ніяково.

— Тут дуже холодно, — зітхнула вона. — Але одну ніч я з тобою побуду.

— Дякую тобі, маленька Ластівко.

Вона виколупала дзьобиком рубін і полетіла над дахами. Пролетіла повз дзвіницю, де стояли білі мармурові янголи. Пролетіла повз палац, звідки лилася музика. На балконі красуня казала своєму кавалерові:

— Сподіваюся, мою сукню пошиють вчасно. Я звеліла вишити на ній квіти, але ці швачки такі повільні!

Ластівка полетіла далі, над річкою, де на щоглах кораблів гойдалися ліхтарі. Нарешті ось і будиночок. Хлопчик метався в ліжку, а мати, зморена, задрімала над шиттям. Ластівка — плиг! — у вікно й поклала рубін на стіл, поруч із наперстком. Потім тихенько закружляла над ліжком і обвівала крильцями гарячий лоб хлопчика.

— Як прохолодно, — прошепотів він. — Мабуть, мені вже краще.

І солодко заснув.

Ластівка повернулася до Принца.

— Дивно, — сказала вона. — Надворі холодно, а мені тепло.

— Це тому, що ти зробила добру справу, — відповів Принц.

Ластівка почала про це думати — і заснула. Від думок її завжди хилило на сон.

Наступного дня вона купалася в річці, роздивлялася місто, а ввечері прилетіла попрощатися.

— Маєш якісь доручення до Єгипту? Я відлітаю.

— Ластівко, Ластівко, маленька Ластівко, побудь зі мною ще одну ніч.

— Мене чекають. Там, біля водоспаду, у теплому очереті дрімає бегемот, а на скелях сидить кам’яний бог і дивиться на зорі.

— Далеко, на другому кінці міста, — мовив Принц, — під самим дахом сидить юнак. Стіл у нього засипаний паперами, а в склянці стоять зів’ялі фіалки. Він пише п’єсу для театру, але так змерз, що більше не може тримати перо. Вогонь у каміні погас, а від голоду йому паморочиться в голові.

— Гаразд, — зітхнула Ластівка, бо серце в неї було добре. — Віднести йому ще один рубін?

— Рубінів у мене більше немає. Лишилися тільки очі. Вони з рідкісних сапфірів, їх привезли з Індії тисячу років тому. Виклюй одне й віднеси юнакові. Він продасть камінь, купить дров і хліба і допише свою п’єсу.

— Любий Принце, я не можу, — і Ластівка заплакала.

— Ластівко, Ластівко, маленька Ластівко, зроби, як я прошу.

І вона зробила. Пурхнула крізь дірку в даху — юнак сидів, обхопивши голову руками, і не почув шелесту крил. А коли підвів очі, на зів’ялих фіалках лежав синій-синій камінь.

— Мене таки цінують! — вигукнув юнак. — Це від когось, кому подобаються мої вірші. Тепер я допишу п’єсу!

І обличчя його засвітилося.

Наступного дня Ластівка сиділа на щоглі в гавані й дивилася, як моряки витягають із трюму скрині.

— Гей-гоп! — гукали вони.

— А я лечу до Єгипту! — гукала й собі Ластівка, але ніхто на неї не зважав.

Увечері вона прилетіла до Принца.

— Я прийшла попрощатися.

— Ластівко, Ластівко, маленька Ластівко, побудь зі мною ще одну ніч.

— Уже зима, — сказала Ластівка. — Скоро впаде холодний сніг. А в Єгипті сонце гріє зелені пальми, і крокодили лінькувато вигріваються в теплому мулі. Любий Принце, я мушу летіти, але ніколи тебе не забуду. Навесні я принесу тобі два камені замість тих, що ти віддав. Рубін, червоніший за троянду, і сапфір, синій, як море.

— Унизу, на площі, — тихо сказав Принц, — стоїть дівчинка, що продає сірники. Вони впали в калюжу й намокли. Якщо вона нічого не принесе додому, батько насварить її, і тепер вона плаче. У неї немає ні черевиків, ні панчіх, і голова непокрита. Виклюй моє друге око й віднеси їй.

— Я побуду з тобою ще одну ніч, — сказала Ластівка, — але око виклювати не можу. Ти ж тоді зовсім нічого не бачитимеш!

— Ластівко, Ластівко, маленька Ластівко, зроби, як я прошу.

І вона зробила. Шугнула вниз, пролетіла повз дівчинку — і сапфір упав їй просто в долоньку.

— Яке гарне скельце! — вигукнула дівчинка й, сміючись, побігла додому.

Ластівка повернулася до Принца.

— Тепер ти сліпий, — сказала вона. — Тому я лишуся з тобою назавжди.

— Ні, маленька Ластівко, ти мусиш летіти до Єгипту.

— Я лишуся з тобою назавжди, — повторила Ластівка й заснула біля його ніг.

Цілий наступний день вона сиділа в Принца на плечі й розповідала про далекі краї. Про червоних ібісів, що стоять рядочком на березі Нілу й ловлять дзьобами золотих рибок. Про Сфінкса, старого, як світ, що живе в пустелі й знає все на світі. Про купців, які неквапом ідуть поруч із верблюдами й перебирають бурштинові намиста. Про крихітних чоловічків, що пливуть озером на широких листках і весь час сперечаються з метеликами.

— Люба маленька Ластівко, — сказав Принц, — ти розповідаєш про дивовижні речі. Але найдивовижніше на світі — це людське горе. Полети над моїм містом і розкажи мені, що ти бачиш.

Ластівка полетіла. Вона бачила, як багатії веселяться в освітлених будинках, а біля їхніх воріт сидять жебраки. Бачила темні провулки й бліді личка голодних дітей. Під мостом двоє хлопчиків обійнялися, щоб хоч трохи зігрітися.

— Ой, які ми голодні, — шепотіли вони.

— Тут лежати не можна! — гримнув сторож, і хлопчики побрели під дощ.

Ластівка все розповіла Принцові.

— Я вкритий щирим золотом, — сказав він. — Знімай його листочок за листочком і роздавай бідним.

Листочок за листочком знімала Ластівка золото, аж поки Принц не став сірим і тьмяним. Листочок за листочком носила вона його по місту. І дитячі личка рожевішали, а на вулицях знову залунав сміх.

— У нас тепер є хліб! — гукали діти.

А потім випав сніг, і за снігом прийшов мороз. Вулиці блищали, наче срібні, зі стріх звисали довгі бурульки, а хлопчики в червоних шапочках каталися на ковзанах.

Маленька Ластівка мерзла дедалі дужче, але не покидала Принца, бо дуже його любила. Вона підбирала крихти біля пекарні, коли пекар не бачив, і грілася, плескаючи крильцями.

Та одного вечора вона відчула, що сил у неї лишилося зовсім мало. Ледве-ледве злетіла Принцові на плече.

— Прощавай, любий Принце! Можна, я поцілую твою руку?

— Я радий, що ти нарешті летиш до Єгипту, маленька Ластівко. Ти пробула тут надто довго. Але поцілуй мене в губи, бо я тебе люблю.

— Я лечу не до Єгипту, — прошепотіла Ластівка. — Я лечу туди, де сняться найтихіші сни.

Вона поцілувала Принца, вмостилася біля його ніг, сховала голівку під крило — і заснула найглибшим своїм сном.

Тієї ж миті всередині статуї щось тріснуло — трісь! Це олов’яне серце розкололося навпіл.

Наступного ранку площею проходив міський голова разом із радниками.

— Леле! Який обшарпаний вигляд у Щасливого Принца! — вигукнув він.

— Справді, обшарпаний! — підхопили радники, бо завжди з ним погоджувалися.

— Рубін випав, очей немає, золото облізло. Та він майже як жебрак!

— Майже як жебрак, — закивали радники.

— Ще й пташка якась біля ніг!

Статую зняли й віднесли до ливарні, щоб переплавити. А тоді міський голова скликав раду: що ж поставити на колоні?

— Нову статую, звісно, — сказав він. — Мою.

— Ні, мою! — сказав один радник.

— Мою! — сказав другий.

І вони посварилися. Кажуть, сперечаються й досі.

А в ливарні майстер почухав потилицю:

— От дива! Це розколоте серце в печі не плавиться.

І поклав його на купку сухого листя, якраз туди, де спала маленька Ластівка.

Тієї ночі з неба спустився світлий Ангел. Йому звеліли принести дві найдорожчі речі в місті. Ангел довго дивився довкола, а тоді обережно підняв олов’яне серце й маленьку пташку.

— Ти вибрав правильно, — почув Ангел, коли повернувся на небо.

І він заніс їх у сад, де ніколи не буває зими. Там Ластівка прокинулася, струснула з крилець останні сніжинки — і заспівала. Тепер вона співатиме там довіку. А поруч стоїть Принц і усміхається. Він знову бачить, і бачить тільки радість.