Соловей

Давним-давно в Китаї жив собі імператор. Палац у нього був з найтоншої порцеляни, такої крихкої, що ходити там доводилося обережно, ледь торкаючись, аби нічого не дзенькнуло й не тріснуло.

Сад за палацом тягнувся так далеко, що й сам садівник не знав, де йому кінець. До найкращих квітів там прив’язали срібні дзвіночки: пройде хтось повз — дзінь-дзінь! — і мимоволі озирнеться. За садом шумів ліс, а за лісом синіло глибоке море. Над самою водою схилялися віти, і на одній із них жив соловей.

Співав він так, що бідний рибалка, який щоночі виходив у море ставити сіті, кидав роботу й завмирав у човні.

— От дива, як гарно! — шепотів він.

Потім згадував про сіті, хапався за весла і забував про пташку. А наступної ночі соловей знову співав, і рибалка знову завмирав:

— Ну як же гарно…

До імператорської столиці з’їжджалися мандрівники з усього світу. Вони роззявляли роти перед палацом, хвалили сад, а коли чули солов’я, казали:

— Оце найкраще з усього!

Повернувшись додому, вчені мандрівники писали про це товсті книжки, а поети складали вірші. І всі вони були про солов’я в лісі над морем.

Одна така книжка дійшла й до самого імператора. Він сидів у золотому кріслі, гортав сторінки й задоволено кивав: про палац написали гарно, про сад іще краще. Аж раптом прочитав: «Але найчудовіше в цій країні — соловей».

— Що?! — імператор аж підскочив. — Соловей? У моїй країні? У моєму власному саду? А я про нього й не чув! Ось чого можна дізнатися з книжок!

Він покликав головного придворного. Той був такий поважний, що коли до нього звертався хтось нижчий чином, відповідав лише «Гм!», і більше нічого.

— Кажуть, у нас є дивовижна пташка, соловей, — мовив імператор. — Чому мені ніхто не сказав?

— Уперше чую, ваша величносте, — вклонився придворний. — При дворі його ніколи не бачили.

— Щоб сьогодні ж увечері він співав для мене! Цілий світ знає, що в мене є, а я не знаю!

— Знайду, ваша величносте!

Та де ж його шукати? Придворний бігав сходами вгору й униз, залами й коридорами, питав усіх підряд. Ніхто про солов’я й не чув. Тоді він повернувся до імператора й сказав, що все це, мабуть, вигадки тих, хто пише книжки.

— Ні, — відрізав імператор. — Цю книжку мені прислав сам могутній імператор Японії, отже, там правда. Якщо ввечері солов’я не буде, усі придворні залишаться без вечері!

— Ой! — зойкнув придворний і знову кинувся бігати. А за ним кинулася половина двору: без вечері не хотів залишатися ніхто.

Нарешті знайшлася одна дівчинка, маленька служниця з кухні.

— Соловей? Та я його добре знаю! — сказала вона. — Щовечора я ношу своїй хворій мамі, що живе біля моря, те, що лишилося від обіду. Іду назад уже затемна, сяду в лісі перепочити, а він співає. І так мені тепло стає, наче мама по голові погладила.

— Дівчинко, — урочисто сказав придворний, — веди нас до солов’я. За це тебе візьмуть на постійну службу при кухні й навіть дозволять подивитися, як обідає імператор!

Рушили вони в ліс. Аж тут — «Му-у-у!» — замукала корова.

— Ось він! — вигукнули придворні. — Який могутній голос у такого маленького створіння! Ми точно колись його чули.

— Та це ж корова, — засміялася дівчинка. — Нам іще далеко.

Біля ставка закумкали жаби: «Ква-ква! Ква-ква!»

— Чарівно! — розчулився придворний музикант. — Наче маленькі дзвіночки!

— Та це ж жаби, — пирхнула дівчинка. — Але тепер уже близько.

І тут заспівав соловей.

— Ось він! — прошепотіла дівчинка й показала на сіру пташку на гілці. — Слухайте!

— Невже? — здивувався придворний. — Я думав, він якийсь… пишніший. А він такий простенький, сіренький. Мабуть, побачив стільки знатних панів і зблід від страху.

— Соловейку! — гукнула дівчинка. — Наш імператор дуже хоче тебе послухати!

— Із радістю, — відповів соловей і заспівав так, що аж листя затремтіло.

— Наче скляні дзвоники, — оцінив придворний. — А погляньте, як старається це маленьке горлечко! Дивно, що ми досі його не чули. При дворі він матиме великий успіх.

— Заспівати ще раз для імператора? — спитав соловей. Він думав, що імператор теж десь тут.

— Чудовий соловейку, маю честь запросити вас сьогодні ввечері до палацу, — вклонився придворний. — Там ви зачаруєте його величність своєю піснею.

— Мої пісні найкраще звучать отут, у зеленому лісі, — тихо сказав соловей.

Але почув, що імператор дуже просить, і полетів.

У палаці все чистили й натирали до блиску. Порцелянові стіни й підлога сяяли від тисяч золотих ламп. У коридорах виставили найкращі квіти з дзвіночками, і від біганини й протягів вони дзеленчали так, що й власного слова не почуєш.

Посеред великої зали поставили золоту жердинку. Зібрався весь двір. Дівчинці дозволили стати за дверима: тепер її називали справжньою придворною кухаркою. Усі вбралися в найкраще й дивилися на маленьку сіру пташку. Імператор кивнув.

І соловей заспівав.

Він співав так, що в імператора на очах виступили сльози й покотилися по щоках. А соловей співав іще ніжніше, і пісня йшла просто до серця. Імператор так зрадів, що звелів почепити солов’єві на шию свою золоту туфельку. Та соловей подякував і відмовився:

— Я вже маю нагороду. Я бачив сльози в очах імператора, і для мене немає скарбу дорожчого.

Після того вечора придворні дами набирали в рот води й булькали, коли з ними хтось заговорював. Думали, що тепер співають, як соловей. Навіть лакеї й покоївки заявили, що вони задоволені, а догодити їм було найважче.

Соловей тепер мав жити при дворі. Йому дали золоту клітку й дозволили двічі на день і раз уночі вилітати на прогулянку. За ним ходило дванадцятеро слуг, і кожен тримав шовкову стрічечку, прив’язану до його лапки. Ото така прогулянка: ні полетіти, ні заспівати від радості.

Уся столиця тільки й говорила, що про дивовижну пташку. Зустрінуться двоє на вулиці, один скаже: «Соло…», а другий підхопить: «…вей!» — і обидва мрійливо зітхнуть.

Одного дня імператорові принесли великий пакунок із написом «Соловей».

— Мабуть, нова книжка про нашу славетну пташку, — усміхнувся імператор.

Та в пакунку лежала скринька, а в скриньці був механічний соловей. Схожий на справжнього, тільки весь обсипаний діамантами, рубінами й сапфірами. Повернеш ключик, і він співає одну із солов’їних пісень, хитає хвостиком, а золото й срібло так і виграють. На шийці в нього висіла стрічка з написом: «Соловей імператора Японії — ніщо проти солов’я імператора Китаю».

— Яка краса! — заплескали в долоні придворні.

А того, хто привіз подарунок, одразу назвали Верховним Імператорським Привізником Солов’їв.

— Нехай заспівають удвох! — вирішили всі.

Та нічого не вийшло. Живий соловей співав так, як підказувало серце, а механічний тільки те, що в ньому закрутили майстри. Тоді механічну пташку пустили співати саму. Слухали її не менше, ніж живу, а дивитися було навіть приємніше: блищала, мов дорогий браслет.

Тридцять три рази проспівала вона одну й ту саму пісню і ні трохи не втомилася. Придворні хотіли ще, але імператор сказав, що тепер черга живого солов’я.

А де ж він? Ніхто й не помітив, як маленька сіра пташка випурхнула у відчинене вікно, назад до свого зеленого лісу над морем.

— Яка невдячна! — обурилися придворні. — Ну й нехай. Найкраща пташка однаково лишилася в нас.

І механічний соловей заспівав тієї ж пісні втридцять четверте. Придворний музикант не міг нахвалитися:

— У живого солов’я ніколи не знаєш, що він заспіває наступної миті. А тут усе ясно! Можна відкрити, подивитися, що як крутиться, і все пояснити.

Справжнього солов’я вигнали з країни. А бідний рибалка, якому теж дали послухати нову пташку, почухав потилицю й сказав:

— Гарно, і схоже… Але чогось бракує. Сам не знаю чого.

Механічний соловей тепер стояв на шовковій подушці біля імператорського ліжка. Минув рік. Усі при дворі знали його пісню напам’ять, до останньої нотки, і навіть підспівували.

Аж одного вечора всередині пташки щось — трісь! А тоді — дзень-дзень-дзень! — закрутилися коліщатка, і музика замовкла.

Покликали годинникаря. Він довго длубався, щось підкручував і нарешті сказав:

— Полагодив. Але коліщатка стерлися, а нових не поставиш. Співати їй тепер можна хіба що раз на рік.

Ото був смуток! Раз на рік механічна пташка співала, і придворний музикант виголошував довгу промову про те, що вона співає так само чудово, як і раніше. Ніхто не сперечався.

Минуло п’ять років, і на країну впала велика журба. Імператор тяжко захворів, і казали, що він уже не одужає. Люди на вулицях питали головного придворного, як почувається імператор, а той тільки хитав головою: «Гм!»

Блідий і холодний лежав імператор у своєму розкішному ліжку. Придворні вирішили, що його вже нема, і побігли вклонятися новому імператорові. У залах і коридорах розстелили м’які килими, щоб не чути було кроків, і в палаці стало тихо-тихо.

Але імператор був живий. Крізь відчинене вікно на нього світив місяць, і на механічну пташку теж.

Імператорові було важко дихати, наче на грудях у нього хтось сидів. Він розплющив очі й побачив Смерть. Вона вдягла його золоту корону, в одній руці тримала його золоту шаблю, а в другій його прапор. А з-за важких оксамитових завіс визирали дивні обличчя, одні похмурі, інші лагідні. То були всі його вчинки, добрі й лихі. Вони шепотіли: «А пам’ятаєш? А пам’ятаєш?» — і від того шепоту ставало ще важче.

— Музики! — закликав імператор. — Заграйте, щоб я їх не чув! Пташко моя золота, співай! Я ж обсипав тебе коштовностями, сам повісив тобі на шию свою туфельку. Співай же!

Та пташка мовчала: не було кому її завести. А Смерть сиділа й дивилася на імператора. І стало тихо, так тихо, як ніколи.

Аж раптом за вікном залунала пісня. На гілці сидів живий соловей. Він почув, що імператорові зле, і прилетів, щоб принести йому розраду й надію.

Він співав, і обличчя за завісами блідли й танули. Імператорові ставало тепліше, легше дихалося. Навіть Смерть заслухалась і попросила:

— Співай, соловейку! Співай ще!

— А віддаси мені золоту шаблю? — спитав соловей. — А прапор? А корону?

І Смерть віддавала скарб за скарбом, за кожну нову пісню. А соловей співав про тихий старий сад, де цвітуть білі троянди, пахне бузок і зеленіє свіжа трава. І Смерть так затужила за своїм садом, що підвелася, обернулася холодним сивим туманом і випливла у вікно.

— Дякую тобі, маленька пташко! — прошепотів імператор. — Я ж тебе вигнав, а ти прогнала від мене смерть. Як мені тобі віддячити?

— Ти вже віддячив, — відповів соловей. — Коли я вперше співав для тебе, у твоїх очах були сльози. Я ніколи цього не забуду. А тепер спи, набирайся сил. Я тобі поспіваю.

І заспівав. А імператор заснув міцним, спокійним, цілющим сном.

Прокинувся він уже здоровим. У вікно світило сонце, а соловей усе ще сидів на гілці.

— Залишайся зі мною назавжди, — попросив імператор. — Співатимеш лише тоді, коли сам захочеш. А механічну пташку я розіб’ю на тисячу шматочків!

— Не треба, — сказав соловей. — Вона робила все, що могла. Нехай лишається. А я не можу жити в палаці. Дозволь мені прилітати самому. Увечері я сідатиму на гілку біля твого вікна й співатиму про щасливих і про сумних, про добро і про лихо, яке від тебе ховають. Маленька пташка літає далеко: і до бідного рибалки, і до селянина в полі, і до всіх, хто живе далеко від твого палацу. Твоє серце я люблю більше, ніж твою корону. Я прилітатиму. Тільки пообіцяй мені одне.

— Усе, що хочеш! — сказав імператор. Він уже стояв у своєму імператорському вбранні й притискав до серця золоту шаблю.

— Не кажи нікому, що в тебе є маленька пташка, яка розповідає тобі все. Так буде краще.

І соловей полетів.

Невдовзі до спальні навшпиньки зайшли слуги, щоб подивитися на померлого імператора. Зайшли та й завмерли на порозі.

А імператор усміхнувся й сказав:

— Доброго ранку!