Русалонька

Далеко в морі вода синя, як волошка, і така глибока, що жоден якір не дістане дна. Там, на самому дні, стоїть палац морського царя: стіни з коралів, вікна з бурштину, а дах із мушель, які відкриваються й закриваються, коли повз них пропливає течія. У кожній мушлі лежить перлина.

Цар давно овдовів, і господарювала в палаці його стара мати. Вона носила на хвості дванадцять устриць, бо була найзнатніша в морі, і дуже любила своїх онучок, шістьох морських царівен.

Усі шість були гарні, а найменша найгарніша: шкіра ніжна, як пелюстка троянди, очі сині, як море в погожий день. Ніжок у неї, як і в сестер, не було. Замість них був риб’ячий хвіст.

Кожна царівна мала в царському саду свою грядку. Одна виклала свою у формі кита, друга у формі русалки. А найменша зробила грядку круглою, як сонце, і посадила там лише червоні квіти, бо сонце крізь воду здавалося їй червоним. Посередині стояла біла мармурова статуя хлопчика, яку море забрало із затонулого корабля. Русалонька посадила поруч рожеву вербу, і та гойдала над піском фіолетову тінь.

Вона була тиха й задумлива. Поки сестри бавилися скарбами з затонулих кораблів, вона слухала бабусині розповіді про світ нагорі: про міста й кораблі, про квіти, які пахнуть, і про рибок, що співають на деревах. Так бабуся називала пташок, бо інакше онуки її не зрозуміли б.

— Коли вам мине п’ятнадцять, — казала бабуся, — випливете нагору, посидите на скелі при місяці й подивитеся, як пропливають кораблі.

Сестри підростали одна за одною, щороку по одній. Старша розповідала про місто з вогниками й дзвонами. Друга бачила захід сонця, коли хмари пливли, як золоті лебеді. Третя бачила дітей, що хлюпалися в річці, і маленьку собачку, яка так на неї загавкала, що царівна з переляку пірнула аж на дно. Четверта бачила дельфінів і китів, а п’ята випливла взимку й сиділа на крижаній горі.

А найменша мусила чекати найдовше. Вечорами вона стояла біля вікна й дивилася вгору крізь темну воду. Там пропливали чорні тіні кораблів, і їй здавалося, що вона вже чує людські голоси.

Нарешті й їй минуло п’ятнадцять.

— Ну от, тепер і ти доросла, — сказала бабуся й уплела їй у волосся білі лілеї. — Пливи.

Русалонька піднялася легко, як бульбашка. Сонце щойно сіло, небо ще світилося рожевим, а на хвилях гойдався великий корабель. На палубі грала музика, горіли сотні ліхтариків. Русалонька підпливла до віконця каюти й зазирнула всередину.

Там було повно нарядних людей, а найгарніший серед них був молодий принц із чорними очима. Йому сьогодні виповнилося шістнадцять, і на його честь у небо злітали вогні — бах! бах! — і розсипалися зорями. Русалонька злякано пірнула, але одразу визирнула знову. Вона не могла відвести від принца очей.

Пізно вночі море загуло. Хвилі виросли, як чорні гори. Корабель затріщав — трісь! — щогла переломилася, і він ліг на бік. Люди кинулися хто куди. Русалонька спершу аж зраділа: тепер принц опуститься до неї, на дно! Та тієї ж миті згадала: люди не можуть жити у воді. На дно він прийде тільки мертвим.

— Ні! — і вона кинулася між уламки, хоч колоди ледве її не придавили.

Принц уже не мав сили пливти, очі його заплющилися. Русалонька підхопила його й тримала голову над водою всю ніч, аж доки буря не вщухла.

Уранці показався берег: сині гори зі снігом на вершинах, зелений ліс, а біля самої води біла будівля з дзвіницею. Русалонька поклала принца на теплий пісок, головою до сонця, поцілувала його в чоло, а сама сховалася за камінням і прикрилася морською піною, щоб її не побачили.

Незабаром із будівлі вийшли дівчата. Одна з них помітила принца, ойкнула й покликала людей. Принц розплющив очі й усміхнувся — їй, а не Русалоньці. Звідки ж йому було знати, хто його врятував?

Русалонька сумно пірнула й вернулася додому.

Відтоді вона стала ще тихіша. Сестри розпитували, що вона бачила, та вона мовчала. Вранці й увечері пливла до того берега, але принца там не було. Вона обіймала мармурового хлопчика у своєму саду, а квіти більше не доглядала, і ті розрослися аж на доріжки.

Зрештою вона розповіла все сестрам, і одна з них знала, де живе принц. Відтоді Русалонька часто підпливала до його палацу й дивилася, як він катається на човні з прапорцями.

— Бабусю, — спитала вона якось, — а люди, якщо не тонуть, живуть вічно?

— Ні, дитино. Вони живуть навіть менше, ніж ми. Ми живемо триста років, а тоді стаємо піною на хвилях. Зате в людей є душа. Коли людина помирає, душа її піднімається в небо, до зірок, і живе завжди. А в нас душі немає.

— Я віддала б усі свої триста років, щоб хоч один день побути людиною, — прошепотіла Русалонька. — Невже ніяк не можна?

— Можна, тільки якщо людина полюбить тебе дужче за батька й матір і візьме за дружину. Тоді частка її душі перейде до тебе. Та цього не буде ніколи. Хвіст, який у нас вважають за красу, на землі здається потворним. Там потрібні дві незграбні підпорки, які люди звуть ногами.

Русалонька подивилася на свій хвіст і зітхнула.

Того вечора в палаці був бал. Сестри співали, а найменша співала найкраще, бо голос у неї був найгарніший і в морі, і на землі. На мить вона аж зраділа. А тоді згадала принца — і тихенько вислизнула з палацу.

«Попливу до морської відьми, — подумала вона. — Я завжди її боялася. Але, може, вона допоможе».

Відьма жила за киплячими вирами, де не росла жодна квітка. Дорога до неї вела крізь ліс поліпів: наполовину рослин, наполовину звірів. Вони тягнули тонкі гнучкі руки до всього, що пропливало повз, і вже не відпускали. Русалонька щільно заплела волосся, притиснула руки до грудей і промчала крізь той ліс швидко, як рибка.

Відьма сиділа в будиночку з білого піску, а довкола неї, мов кошенята, ліниво вовтузилися товсті вужі.

— Знаю, чого ти прийшла, — сказала відьма. — Дурне це діло, та буде по-твоєму. Хочеш позбутися хвоста й ходити на двох підпорках, щоб тебе полюбив принц.

Вона зареготала так, що вужі аж поскочувалися з її колін.

— Зварю тобі зілля. До світанку допливи до берега, сядь і випий його. Хвіст розділиться на ноги. Ходитимеш легше за всіх людей, але кожен крок болітиме так, ніби ступаєш по гострих ножах. Витерпиш?

— Витерплю, — тремтячим голосом відповіла Русалонька.

— І пам’ятай: коли станеш людиною, у море вже не вернешся. А якщо принц ожениться з іншою, першого ж ранку після весілля твоє серце розіб’ється, і ти станеш піною на хвилях.

— Нехай, — сказала Русалонька й зблідла.

— А заплатиш ти мені голосом. Він у тебе найкращий у морі, і ним ти думаєш зачарувати принца. От його й віддаси.

— Але що ж тоді в мене лишиться?

— Твоя краса, легка хода й очі, які вміють говорити. Цього досить, щоб полонити людське серце. Ну що, злякалася?

— Ні, — сказала Русалонька.

Відьма поставила на вогонь казан, і зілля в ньому закипіло та засвітилося, як вода під місяцем. Русалонька заспівала востаннє. Її голос, тонкий і чистий, полинув у відьмину чорну мушлю. Відьма закрила мушлю — клац! — і стало тихо-тихо.

Русалонька глянула на батьків палац, де вже погасли вогні, послала йому сотню поцілунків і попливла нагору.

Сонце ще не зійшло, коли вона сіла на мармурових сходах принцового палацу й випила зілля. Її наче пронизало гострим мечем, і вона знепритомніла. А коли розплющила очі, перед нею стояв принц. Русалонька глянула вниз і побачила, що хвоста більше нема, а є дві стрункі білі ніжки. Вона закуталася у своє довге волосся.

— Хто ти? Звідки ти тут узялася? — спитав принц.

Вона тільки дивилася на нього сумними синіми очима. Говорити вона вже не могла.

Принц узяв її за руку й повів до палацу. Кожен крок був, як на ножах, але вона йшла так легко, наче пливла, і всі дивувалися її ході. Її вдягли в шовк і серпанок, і в палаці не було дівчини, гарнішої за неї.

Увечері перед принцом співали дівчата, і він плескав у долоні тій, що співала найкраще. Русалонька засумувала: колись вона співала ще краще. «Якби ж він знав, що я віддала свій голос, аби бути поруч», — думала вона.

А тоді заграла музика, і Русалонька затанцювала. Так не танцював ще ніхто. Вона ковзала по підлозі, і з кожним рухом ставала ще гарнішою. Ніхто не здогадувався, що кожен її крок — по ножах.

— Ти лишишся зі мною назавжди, моя маленька знайдо, — сказав принц.

Вона спала на оксамитовій подушці під його дверима. Їздила з ним верхи зеленими лісами, і разом вони видиралися на високі гори. Ніжки її боліли, та вона тільки усміхалася. А вночі, коли всі спали, спускалася мармуровими сходами до моря й остуджувала ноги в холодній воді. Тоді з глибини випливали сестри й співали їй сумні пісні. А раз припливли навіть бабуся і сам морський цар у короні. Вони простягали до неї руки, але ближче до берега не підпливали.

Принц любив її дедалі дужче, але так, як люблять милу дитину. Одружитися з нею йому й на думку не спадало.

— Ти найвідданіша з усіх, — казав він. — І так схожа на одну дівчину, яку я бачив лише раз. Колись я потрапив у бурю, і хвилі винесли мене на берег біля храму. Там мене знайшла дівчина. Тільки її я й міг би покохати. Але вона живе при храмі, і я її вже ніколи не побачу.

«Він не знає, що це я врятувала йому життя», — думала Русалонька, і в неї щеміло серце.

Незабаром заговорили, що принц пливе до сусіднього короля дивитися на його доньку.

— Мушу, бо так хочуть батьки, — шепнув він Русалоньці. — Але покохати її я не покохаю. А якби мусив обирати наречену, то обрав би тебе, моя німа знайдо.

Корабель привіз їх до чужого міста. А коли вийшла королівна, принц аж скрикнув:

— Це ти! Ти врятувала мене, коли я лежав на березі!

Це справді була та дівчина з білої будівлі біля моря. Там вона вчилася, а тепер вернулася додому.

— Я такий щасливий! — сказав принц Русалоньці. — Ти ж порадієш за мене? Ти любиш мене найдужче з усіх.

Русалонька поцілувала йому руку. Їй здавалося, що серце вже розбивається.

Весілля справили того ж дня, а ввечері молоді вирушили на кораблі додому. На палубі горіли ліхтарики, моряки танцювали, і Русалонька танцювала теж — так, як не танцювала ще ніколи. Вона знала: це остання ніч, коли вона бачить принца. Заради нього вона покинула дім, віддала голос і щодня терпіла біль. А він про це так і не дізнався.

Опівночі все стихло. Молоді пішли спати в розкішний намет на палубі, а Русалонька стала біля поруччя й дивилася на схід, звідки мала зійти зоря. Перший промінь сонця мав забрати її.

Аж раптом із хвиль випливли її сестри. Бліді, а їхнього довгого волосся більше не було — тільки короткі пасма.

— Ми віддали відьмі свої коси, щоб вона допомогла тобі, — сказала старша. — Вона дала нам ножа. Якщо до сходу сонця принцове життя обірветься від цього ножа, до тебе повернеться хвіст. Ти знову станеш русалкою й проживеш свої триста років. Поспішай! Або він, або ти. Бачиш, небо вже рожевіє?

Сестри тяжко зітхнули й пірнули в хвилі.

Русалонька відхилила завісу намету. Королівна спала, поклавши голову принцові на груди, а він уві сні шепотів її ім’я. Ніж затремтів у руці Русалоньки.

Вона довго дивилася на принца. А тоді розвернулася й кинула ножа далеко в море. Ще раз глянула на того, кого любила, і кинулася з корабля в хвилі.

Вона відчула, як тане, стає легкою, як піна.

Та ось над морем зійшло сонце. Його теплі промені впали на воду, і Русалонька не відчула смерті. Довкола неї ширяли сотні прозорих світлих створінь, а їхні голоси звучали, як найтихіша музика. І вона побачила, що й сама стала така ж, легка, і піднімається все вище.

— Куди я лечу? — спитала вона, і голос у неї знову був, тільки тепер схожий на подих вітру.

— До доньок повітря, — відповіли їй. — У русалки немає безсмертної душі. Нема її й у доньок повітря, але ми можемо заслужити її добрими справами. Ми летимо в спекотні краї й несемо людям прохолоду. Розносимо пахощі квітів, щоб хворим ставало легше. Через триста років добра ми отримуємо душу. Ти всім серцем прагнула того ж. Ти любила, терпіла й не скривдила того, кого любиш. Тому ти тепер з нами.

Русалонька простягла прозорі руки до сонця й уперше в житті відчула на очах сльози.

На кораблі вже метушилися. Принц із молодою дружиною шукали її і сумно дивилися на білу піну на хвилях, ніби здогадувалися, куди вона поділася. Невидима, Русалонька поцілувала королівну в чоло, усміхнулася принцові й разом з іншими доньками повітря полетіла до рожевої хмарки.

А принц так ніколи й не дізнався, що тієї ночі Русалонька врятувала його вдруге.