Рексик і пахіцефалозавр-задирака

Того ранку Кетца прилетіла до річки раніше за сонце. Вона ще не встигла скласти свої величезні крила, а вже говорила:

— Новенький! У долині новенький! Прийшов з-за Сивих пагорбів, голова кругла й тверда, як камінь, і він уже штовхнув Шишку й Горішка! Обох! Одним махом!

— Яких Шишку й Горішка? — не зрозумів Рексик. Він саме вибирав на мілині камінчики й не одразу підвів голову.

— Близнят-анкілозавриків, яких же ще! — Кетца аж клацнула дзьобом. — І мене мало не штовхнув, коли я сіла поряд. Мене! Я не динозавр, я летючий ящір! Летючих ящерів узагалі не штовхають!

Тріка, яка вже хвилину сердито буцала ріжками стару колоду на березі, підвела голову. Ту колоду вони з Рексиком третій день хотіли перекотити через струмок, щоб вийшов місток, а колода третій день лежала, де лежала.

— Ходімо! — сказала Тріка. — Подивимось, хто там такий твердоголовий.

— А може, не треба? — спитав Рексик.

Але Тріка вже бігла, і жовтий комірець підскакував у неї за спиною. Рексик зітхнув і потупцяв слідом.

Біля папоротей, де росло найніжніше молоде листя, справді стояв новенький. Він був трохи вищий за Тріку й ходив на двох лапах, як Рексик. А голова в нього здіймалася високим блідим куполом, обсипаним по краях дрібними кістяними шишечками. Шишка й Горішок, маленькі анкілозаврики в панцирчиках, сиділи в калюжі й кліпали.

— Це моя галявина, — сказав новенький. Голос у нього був низький, наче він говорив з-під каменя. — Хто ще хоче?

Ніхто не хотів. Малі позадкували в кущі.

Рексик помітив дивну річ. Новенький не їв папороті, за які нібито бився. Він навіть не дивився на них. Він стояв і дивився вслід малим — довго, ніби чекав, що вони повернуться.

— Ну, досить, — сказала Тріка й нахилила голову, виставивши ріжки. — Зараз я йому покажу «мою галявину».

— Тріко, стривай. Він же більший…

— Спершу роблю, а тоді думаю! — І вона помчала. Туп-туп-туп!

Новенький навіть не рушив їй назустріч. Він просто ступив убік. Тріка пролетіла повз, послизнулася на мокрій глині й — шубовсть! — сіла в ту саму калюжу, з якої щойно вибралися близнята. Брудна вода хлюпнула їй аж на комірець.

На мить усі завмерли. Новенький смикнувся до Тріки, наче хотів подати лапу. Потім глянув на Рексика, на кущі, де ховалися малі, — і відвернувся.

— Сама впала, — буркнув він і пішов геть, до старого лісу.

Тріка вибралася з калюжі, обтрусилася й сердито пирхнула.

— Ти бачив? Бачив?! Наступного разу я його…

— Бачив, — тихо сказав Рексик. — Він хотів тобі допомогти.

— Хто? Він? Сумнівайку, тобі сонце голову напекло.

Удень Кетца ще двічі пролітала над долиною і щоразу скидала згори нову новину, як шишку. Що новенького звуть Задирака. (Насправді так його назвали близнята, поки сушилися на камені.) Що прийшов він тільки з мамою, а мама пасеться далеко на пагорбах. Що він штовхнув трухляву колоду, і та покотилася аж до струмка.

— А ще я дізналася, хто він такий! — гукнула Кетца з неба. — Пахіцефалозавр! Це значить «товстоголовий ящір». Кістка в нього на маківці така товста, що можна стукати, як у камінь. І він штовхається головою! От і все, що він уміє!

— Не все, — сказав Рексик собі під ніс. Але Кетца вже полетіла далі.

По обіді Рексик і Тріка ходили вздовж краю старого лісу по Тріччине улюблене цикадове листя. Тріка всю дорогу придумувала, що скаже Задираці наступного разу, і щоразу виходило грізніше. А Рексик дивився на дерева. На трьох стовбурах, якраз на висоті чиєїсь голови, кора була збита круглими плямами. Свіжими, світлими. А трохи далі лежала колода, яку хтось зсунув з місця: на землі ще видно було вм’ятину, де вона лежала раніше.

— Тріко, глянь…

— Потім, — відмахнулася Тріка. — Я саме вигадала, що скажу йому про калюжу.

Надвечір, коли тіні від папоротей стали довгі, Рексик почув звук. Тук. Тиша. Тук. Тиша. Тук-тук.

Звук ішов зі старого лісу.

— Тріко, — покликав він. — Чуєш?

— Гілка стукає, — махнула хвостом Тріка. А тоді прислухалася. — Хоча… для гілки щось надто гучно.

Вони прокралися між стовбурами. Рексик ступав обережно, бо помічав кожну суху гілочку під лапами. А Тріка ступала тихо, бо Рексик щоразу на неї шикав.

На галявинці посеред лісу стояв Задирака. Сам-самісінький. Перед ним височів товстий старий стовбур, і кора на ньому була обдерта круглими плямами, наче хтось довго й уперто місив її лобом. Задирака відступав на три кроки, нахиляв голову — тук! — і знову відступав.

— Ну ж бо, — казав він стовбуру. — Ну, тепер твоя черга. Ну штовхни мене.

Стовбур мовчав. Задирака постояв, потім підійшов до поваленої колоди й штовхнув її — бух! Колода гойднулася й завмерла. Він сів біля неї й поклав свою тверду голову на кору.

— Удома б уже штовхнули, — сказав він дуже тихо.

Тріка зиркнула на Рексика. Вперше за цілий день вона не знала, що сказати.

А Рексик знав, що треба зробити. І саме тому йому зовсім не хотілося цього робити. Задирака все-таки був більший, і голова в нього була як камінь, і близнята досі, мабуть, тремтіли в кущах.

«А може, не треба?» — подумав Рексик. А тоді згадав, як новенький дивився вслід малим. Наче чекав.

Він вийшов з-за папороті.

Задирака схопився так швидко, що мало не впав, і наставив голову.

— Чого вам? Прийшли сміятися?

— Ні, — сказав Рексик. Голос у нього тремтів, але не дуже. — Ми почули, що тут хтось стукає. Я подумав, може, тобі щось треба.

— Нічого мені не треба, — буркнув Задирака. Але голову опустив.

Під стовбуром лежав шматочок кори, відбитий ударом. Рексик підняв його. На корі була кругла вм’ятинка, гладенька й рівна, ніби хтось притиснув туди теплий камінчик.

— Це ти так зробив? Головою?

— Ну я. — Задирака чомусь знітився. — Там, звідки ми прийшли, в мене були брати, двоюрідні, цілий гурт. Ми цілими днями штовхалися: хто кого зсуне з місця. Це гра така. Якщо хочеш, щоб із тобою гралися, підходиш і штовхаєш. Легенько. Ну… не завжди легенько.

Тріка роззявила рота.

— То ти зранку… ти не галявину забирав? Ти Шишку й Горішка гратися кликав?!

— А вони втекли, — сказав Задирака. — Тут усі тікають. А ти побігла битися. А я ж не битися.

— У нас, — повільно сказала Тріка, — коли тебе штовхають, це значить «іди геть».

Задирака подивився на неї, на Рексика, на свій обдертий стовбур. І спитав зовсім іншим голосом, тоненьким:

— А як у вас тоді кажуть «грай зі мною»?

Рексик і Тріка перезирнулися.

— Ну… — Рексик почухав носа. — Так і кажуть. «Грай зі мною».

— І все?

— І все.

Задирака помовчав, наче пробував ці слова на смак, як незнайоме листя.

— Мене звати Кремінь, — сказав він нарешті. — Не Задирака.

— А я Тріка. А це Сумнівайко.

— Рексик, — поправив Рексик.

— Сумнівайко, — задоволено повторила Тріка. — Слухай, Кременю. У нас є колода, яку ми три дні не можемо зсунути. Хочеш?..

Кремінь уже відкрив рота, щоб гаркнути «так» і, мабуть, штовхнути когось на радощах. Але закрив його. І сказав інакше, старанно, як вивчене:

— Грайте… зі мною.

Колода лежала біля струмка, там, де Тріка зранку буцала її ріжками. Рексик із Трікою пхали її і хвостами, і лапами, і плечима, а вона тільки зітхала й лишалася на місці.

Кремінь обійшов колоду, примірився, відступив на три кроки.

Тук! — колода зрушила.

Тук! — ще трохи.

— І тобі не болить? — не витримала Тріка.

— Ні, — здивувався Кремінь. — У мене ж там кістка товста. Мама каже, найтовща в нашому гурті. — І додав, трохи подумавши: — Тільки думати після цього все одно треба самому.

Тріка підозріло примружилася, але промовчала.

— А тепер разом! — скомандувала Тріка.

Рексик штовхав плечем, Тріка — комірцем, Кремінь — головою. Колода крутнулася, ковзнула по мокрій траві — і бух! — лягла через струмок, з берега на берег. Вода під нею задзюрчала інакше, ніби здивувалася.

— Вийшло! — закричала Тріка й підстрибнула.

Кремінь теж підстрибнув — і з радощів штовхнув Тріку головою в бік. Не сильно. Але Тріка заточилася й мало не шубовснула в струмок удруге за день.

— Ей!

Кремінь завмер. Він дивився на Тріку так, ніби сам себе спіймав на гарячому.

— Я… — він ковтнув. — Я хотів сказати: «Як добре, що вийшло». І ще: «Давайте ще щось».

Тріка трохи попирхала. А тоді засміялася.

— То скажи це ротом, — порадила вона. — А голову бережи для колод.

Тут із-за кущів визирнули Шишка й Горішок. Вони побачили місток — і оченята в них засяяли. Потім вони побачили Кременя — і оченята згасли.

— Ідіть сюди! — гукнув Кремінь і рвонувся до них. — Тут місток! Я…

Близнята пискнули й зникли в кущах так швидко, що від них лишилися тільки дві гойдливі гілочки.

Кремінь зупинився на півдорозі. Постояв. Повернувся до колоди й сів на неї.

— Я ж не штовхнув, — сказав він. — Я ж навіть не штовхнув.

— Вони ще пам’ятають ранок, — сказав Рексик і сів поруч. — А ранок був сьогодні. Це дуже недавно.

— І завтра пам’ятатимуть?

Рексик подумав. Йому не хотілося казати неправду.

— Мабуть, і завтра.

Кетца пролетіла над ними, побачила Кременя на колоді між Рексиком і Трікою й так здивувалася, що зробила в повітрі зайве коло. А тоді полетіла розносити нову новину. Та Шишка й Горішок того вечора на місток так і не ступили.

Кремінь пішов на пагорби до мами, коли небо стало рожеве. На прощання він рушив був до Тріки, ніби хотів буцнути її в комірець, — і спинився.

— До завтра, — сказав він. Так, як кажуть у долині.

Увечері Рексик довго крутив у лапах шматочок кори. Кругла вм’ятинка була гладенька й теплувата. Він поклав кору на свою поличку, поруч зі смугастим камінчиком, і забрався в гніздечко.

Тато нахилився над ним — величезний, аж заступив зорі.

— Коли я був такий, як ти, — почав він, — мене теж один товстоголовий штовхнув. Так штовхнув, що я перелетів через річку, через пагорб і впав просто на бабусю Анкі. А вона й не помітила!

— А потім? — спитав Рексик. — Ти з ним подружився?

Тато почухав кущистий гребінь над оком.

— Подружився. Тільки не того ж дня. І не наступного.

І заспівав колискову так фальшиво, що навіть цвіркуни в папоротях на мить замовкли.

Рексик заплющив очі. Завтра Шишка й Горішок, мабуть, знову втечуть. І післязавтра, може, теж. А шматочок кори з круглою вм’ятинкою лежав на поличці й нікуди не поспішав.