Король Дроздобород

Жила собі в білому замку королівна — гарна, як травневий ранок, і горда, як півень на паркані. Одна була в неї біда: вона не могла не сміятися з людей.

Якось король, її тато, скликав до замку гостей: принців, князів і королів із сусідніх земель. Думав, може, донька з кимось потоваришує, а там, дивись, і нареченого собі вибере. Гості стали рядочком у залі, а королівна пішла вздовж ряду — і кожному знайшла слівце.

— Цей товстий, як діжка з медом! — пирхнула вона.

— А цей довгий і хиткий, як жердина!

— А цей червоний, як варений рак!

Придворні хихотіли, гості червоніли й дивилися в підлогу. Останнім стояв молодий король, усміхнений, із рудуватою борідкою. Підборіддя в нього було трохи криве, ледь-ледь, і борідка через те стирчала набік.

— Ой, гляньте! — засміялася королівна. — Борідка, як дзьоб у дрозда! Король Дроздобород!

Уся зала так і покотилася зо сміху. А молодий король тільки почервонів, мовчки вклонився та й пішов. Тато-король важко зітхнув, але нічого не сказав.

Наступного ранку під вікном королівни заграла скрипка. Грав мандрівний музика: латана сіра свитка, капелюх насунутий на очі, зелена хустка намотана аж до носа. На грифі скрипки був вирізьблений маленький дерев’яний пташок.

— Гей, музико! — гукнула королівна з вікна. — Свитка в тебе — сама латка на латці! Ти її в горобців позичив?

Музика опустив смичок і спокійно відповів:

— Легко сміятися, коли сидиш високо. А пожила б ти хоч місяць там, де живу я.

— Та я й місяць проживу, і не скривлюся! — гордо вигукнула королівна.

— Слово королівни — тверде слово, — сказав тато-король. Сказав суворо, а сам чомусь сховав усмішку у вуса.

Отак і вийшло, що королівна, у простій полотняній сукні, пішла слідом за музикою.

Ішли вони великим лісом.

— Чий це ліс? — спитала королівна.

— Короля Дроздоборода.

Ішли зеленими луками.

— А це чиї луки?

— Короля Дроздоборода.

Пройшли через гарне місто з червоними дахами.

— А місто чиє?

— Теж короля Дроздоборода.

— Ох, — зітхнула королівна, — якби ж я тоді не сміялася…

Нарешті прийшли вони до маленької хатинки з низькими дверима.

— Отут я й живу, — сказав музика.

Королівна нагнулася, щоб не вдаритися головою, і роззирнулася. Ні слуг, ні килимів, тільки піч, стіл і дві лави.

— А хто ж розпалить вогонь? Хто зварить вечерю?

— Ми з тобою, — усміхнувся музика.

Перша каша в неї пригоріла — аж чорна стала. Музика не сварився, тільки показав, як мішати й коли знімати з вогню. Друга вийшла рідка, як юшка. А третя — нічогенька, навіть смачна.

Потім він приніс оберемок лозини.

— Сплетімо кошики. Люди їх охоче беруть.

Лозина дряпала й шмагала по пальцях. До вечора руки королівни були червоні й подряпані. Вона подмухала на них і тихенько сказала:

— Ох, якби ж я тоді не сміялася…

Тоді музика приніс із гончарні цілий віз горщиків і глечиків.

— Посидь із ними на ярмарку. За горщики люди дадуть хто хліба, хто сиру, хто яєць.

Першого дня все йшло добре. Горщики в королівни були гарні, а сама вона — ще гарніша, тож люди підходили й брали. Королівна вперше в житті пишалася не сукнею, а своєю роботою.

Та другого дня через ярмарок прогуркотів віз. Візник куняв, кінь сахнувся — і просто в горщики! Дзень! Бряк! Трісь! Тільки черепки по землі.

Королівна стояла серед черепків і не знала, що робити. А довкола вже сміялися.

— Ото торгівля!

— Королівна-горщиківна!

— Сама горда, а горщики биті!

Щоки в неї запекли, наче хто натер їх кропивою. І раптом вона згадала залу, рядочок гостей і свій власний дзвінкий сміх. Отак, значить, вони тоді почувалися…

Увечері музика зібрав черепки, нічого не сказав, тільки погладив її по голові.

— Не журися. У замку короля Дроздоборода завтра велике свято, і кухарям потрібна помічниця. Підеш?

Королівна пішла. Цілий день вона чистила ріпу, мила миски й носила воду. Ввечері добра кухарка дала їй повний кошик пиріжків:

— На, віднесеш додому. Ти сьогодні добре робила.

Королівна вже йшла до дверей, та на хвильку зупинилася біля зали, де грали скрипки й кружляли гості в шовках. Колись і вона так танцювала… А тепер стояла тут у фартуху, з кошиком пиріжків.

Аж тут до неї підійшов сам король Дроздобород у золотій короні.

— Потанцюєш зі мною? — спитав він і подав руку.

Королівна злякалася, смикнулася — кошик упав, і пиріжки — гуп-гуп-гуп! — розкотилися по блискучій підлозі. Гості засміялися. Королівна затулила лице долонями й кинулася геть, сходами вниз.

Та на сходах її наздогнали.

— Стривай, — сказав знайомий голос. — Не тікай.

Вона підвела очі. Перед нею стояв король Дроздобород: та сама рудувата борідка, те саме трохи криве підборіддя. А в руці він тримав скрипку з маленьким дерев’яним пташком на грифі. Королівна аж охнула: це ж він, музика!

— Музика — то був я, — тихо сказав король. — І хатинка моя, і горщики, і кошики. Я не хотів тебе карати. Я хотів, щоб ти дізналася, як воно, коли сміються з тебе.

Сльози покотилися королівні по щоках.

— Тепер я знаю, — прошепотіла вона. — Мені так соромно. Перед тобою, і перед товстим принцом, і перед червоним, і перед довгим… Перед усіма.

— От і добре, — усміхнувся Дроздобород. — Більше мені нічого й не треба було.

Він узяв її за руку й повів назад до зали. А там, біля дверей, уже стояв її тато-король і усміхався у вуса. Він, виявляється, знав усе від самого початку.

Згодом, кажуть, вони й весілля зіграли. Та гості запам’ятали з того вечора зовсім інше.

Старий слуга спіткнувся на порозі, і з таці на підлогу — сип-сип! — посипалися горіхи. Хтось пирхнув. А королівна не засміялася. Вона першою присіла й почала збирати горіхи, бо тепер добре знала, як пече чужий сміх.