Гензель і Гретель

На узліссі великого темного лісу жив бідний дроворуб із двома дітьми: хлопчиком Гензелем і дівчинкою Гретель. Їхня мати давно померла, і в хаті господарювала мачуха. А тут ще й настав голодний рік: у коморі порожньо, у мисці — тільки крихти.

Якось уночі батько не міг заснути, крутився й зітхав.

— Що ж нам робити? — шепотів він. — Чим я годуватиму дітей, коли самі не маємо що їсти?

— Ось що, — мовила мачуха. — Завтра заведемо їх у найглухішу гущавину, розпалимо вогник, дамо по шматочку хліба та й підемо собі. Дороги назад вони не знайдуть.

— Ні, — похитав головою батько. — Як я можу лишити рідних дітей самих у лісі?

Але мачуха бурчала й бурчала, аж поки він, змучений і сумний, не погодився.

А діти від голоду теж не спали і все чули. Гретель тихенько заплакала.

— Не плач, сестричко, — прошепотів Гензель. — Я щось придумаю.

Коли в хаті все стихло, він накинув курточку, відчинив двері — рип! — і вислизнув надвір. Місяць світив ясно, і білі камінці біля хати блищали, наче срібні монетки. Гензель набрав їх повні кишені й навшпиньки повернувся до сестри.

— Спи спокійно, — сказав він. — Усе буде добре.

Ледь розвиднілося, мачуха розбудила дітей:

— Вставайте, лежні! Підемо в ліс по дрова. Ось вам по скибці хліба на обід, та не з’їжте одразу.

Пішли. А Гензель раз у раз озирався на хату.

— Чого ти там вигледів? — гримнула мачуха.

— Та то мій білий котик сидить на даху, прощається зі мною.

— Дурниці! То сонце блищить на комині.

Насправді ж Гензель щоразу, як озирався, кидав на стежку білий камінчик.

Посеред лісу батько розпалив вогнище.

— Посидьте тут, діточки, а ми підемо рубати дрова, — сказала мачуха. — Як упораємося, прийдемо по вас.

Діти сиділи біля вогню, жували хліб і слухали: тук-тук, тук-тук. Здавалося, то батько рубає неподалік. А то була суха гілка, яку він прив’язав до дерева, — вітер гойдав її, і вона стукала об стовбур. Так діти й задрімали, а прокинулися вже серед темної ночі.

— Як же ми вийдемо з лісу? — схлипнула Гретель.

— Почекай, хай місяць зійде.

І коли зійшов повний місяць, камінці на стежці засвітилися, наче хтось розсипав по траві срібло. Гензель узяв сестру за руку, і вони йшли від камінчика до камінчика цілу ніч, а на світанку постукали у двері рідної хати.

— Ах ви ж ледацюги! — сплеснула руками мачуха. — Чого так довго спали в лісі? Ми вже думали, ви й не вернетеся.

А батько зрадів так, що й слова сказати не міг: важко йому було на серці, що покинув дітей.

Та скоро голод знову прийшов до хати, і знову вночі діти почули мачушин шепіт. Гензель тихенько підвівся, щоб назбирати камінців, — а двері замкнені на засув! Що ж тепер?

Уранці кожному дали по скибці хліба, ще меншій, ніж минулого разу. І дорогою Гензель кришив свій шматочок у кишені та кидав крихти на стежку.

Цього разу їх завели ще глибше в ліс, туди, де вони зроду не бували. Ввечері ніхто не прийшов. А коли зійшов місяць, діти не знайшли жодної крихітки: їх подзьобали птахи, яких у лісі тисячі.

— Нічого, — бадьорився Гензель. — Ми й так знайдемо дорогу.

Та не знайшли. Ішли всю ніч і ще цілий день, їли тільки ягоди, а ліс ставав дедалі густішим. На третій день побачили на гілці білу-білу пташку. Вона співала так гарно, що діти зупинилися послухати. А пташка пурхнула вперед — і вони за нею. Летіла, летіла, та й сіла на дах маленької хатки.

Діти підійшли ближче й аж роти пороззявляли. Стіни хатки були з хліба, дах — із пряників, а віконця — з прозорого цукру!

— Оце так обід! — зрадів Гензель і відламав шматок даху.

Гретель обережно відкусила віконце. Хрум! Солодко!

Аж тут із хати почувся тоненький голос:

— Хрум-хрум, хрусь-хрусь, хто там гризе мою хатку?

— То вітер, то вітер, небесне дитя, — відповіли діти й їли далі.

Раптом двері відчинилися, і звідти, спираючись на ціпок, вийшла старезна бабуся. Діти так злякалися, що впустили все з рук. А бабуся тільки закивала головою:

— Ой, дітоньки, хто ж вас сюди привів? Заходьте, у мене вам буде добре.

Вона нагодувала їх млинцями з медом, яблуками й горіхами, а потім постелила дві біленькі постелі. Діти лягли й подумали, що потрапили в рай.

Та бабуся тільки вдавала добру. Насправді вона була злою відьмою і хатку з пряників збудувала, щоб заманювати дітей. Очі в неї були червоні й підсліпуваті, зате нюх гострий, як у звіра.

Уранці вона схопила Гензеля кістлявою рукою, замкнула його в дерев’яній клітці й засунула засув. Тоді розбудила Гретель:

— Вставай, ледащице! Носи воду, вари братові їсти. Хай гладшає, а як погладшає, я його з’їм!

Гретель гірко заплакала, та мусила слухатися. Відтепер Гензелеві варили найкращі страви, а сестричці діставалися тільки рачачі шкаралупки.

Щоранку відьма шкандибала до клітки:

— Гензелю, простягни-но пальчика, помацаю, чи ти вже погладшав.

А Гензель простягав їй маленьку кісточку. Підсліпувата відьма мацала й дивувалася: чому ж хлопець такий худий?

Минуло чотири тижні, і відьма втратила терпець.

— Годі чекати! — закричала вона. — Гретель, неси воду! Худий він чи гладкий, а завтра я його з’їм. Та спершу спечемо хліба. Я вже й піч розпалила, і тісто замісила.

Вона підштовхнула Гретель до печі, з якої аж пашіло жаром.

— Залізь-но всередину, подивися, чи добре нагрілося.

Але Гретель здогадалася, що відьма замислила недобре.

— Я не знаю, як туди залазити, — сказала вона й розвела руками. — Як це робиться?

— Ну й дурне дівчисько! — розсердилася відьма. — Отвір он який широкий, дивись, навіть я пролізу!

І сама сунула голову в піч. А Гретель як штовхне її — бух! — та й зачинила залізні дверцята і засунула засув. Відьма загула всередині, а тоді затихла. Більше її ніхто ніколи не чув.

Гретель кинулася до клітки:

— Гензелю, ми вільні! Відьми більше немає!

Гензель вистрибнув, як пташка з відчиненої клітки. Діти обнімалися, сміялися й танцювали посеред хати. Тепер боятися не було кого, тож вони обійшли всі кутки, а там скрині з перлами й самоцвітами!

— Це краще, ніж камінці, — сміявся Гензель, набиваючи кишені.

— А я принесу трохи додому, — сказала Гретель і насипала повний фартушок.

Ішли вони кілька годин, аж дійшли до широкої води.

— Ні кладки, ні містка, — зітхнув Гензель. — Як же ми переберемося?

— І човна нема, — сказала Гретель. — Зате он пливе біла качечка. Попрошу її.

І гукнула:

— Качечко, качечко, ось Гензель і Гретель стоять. Ні кладки, ні містка — перевези нас на білій спинці!

Качка підплила. Гензель сів на неї й хотів посадити поруч сестру.

— Ні, — сказала Гретель. — Нам двом буде заважко. Хай вона перевезе нас по черзі.

Так і зробили. А на тому березі ліс здавався дедалі знайомішим, аж ось нарешті вони побачили рідну хату. Діти побігли, влетіли до світлиці й кинулися батькові на шию.

Відколи він лишив дітей у лісі, не мав жодної радісної години. А мачухи вже не було: пішла вона з хати й більше не повернулася. Батько плакав і сміявся водночас, і не міг випустити дітей з обіймів.

— Простіть мене, — шепотів він. — Більше ніколи, чуєте, ніколи вас не покину.

Гретель витрусила фартушок, і перли розкотилися по долівці, а Гензель виймав із кишень пригорщу за пригорщею самоцвіти. Відтоді голод більше не зазирав до їхньої хати, і жили вони втрьох у радості й злагоді.

Тут і казці кінець, а ось біжить мишка. Хто її впіймає, той пошиє собі з неї велику-превелику хутряну шапку.