Тимко переїжджає

Тимкова хатка в Дубовому Гаю була кругленька, з мохом на даху. Колись вона була якраз на трьох. А потім з’явилася Ліля, підросла, навчилася бігати — і хатка стала тісна, як шкаралупка горіха. Куди не ступиш, там Лілин м’ячик, Лілина ложечка або сама Ліля.

Тож тато ціле літо ходив на той бік лісу й будував нову хату: більшу, із зеленими дверима й ґанком, на Ясеневій галявині, біля Дзвінкого струмка. А сьогодні родина переїжджала.

Зранку мама пекла. Один пиріг, другий, третій…

— Мамо, навіщо стільки? — здивувався Тимко.

— Спечу-но я пиріг — про всяк випадок, — усміхнулася мама й поставила в піч четвертий.

Тимко тільки пирхнув. Які ще випадки? Усе в хаті вже лежало у вузликах і кошиках. Порожня кухня гула, як дупло: скажеш «ой» — і стіни відповідають «ой».

Тато став біля кухонних дверей і довго дивився на одвірок. Там була прибита дощечка, а на ній — олівцеві рисочки: Тимків зріст. Біля кожної рисочки тато намалював крихітну картинку: сердечко, рюкзачок, зірочку, хрестик-пластир, зубчик. Нижче біг другий рядок, Лілин, — самі цяточки, бо Ліля ще маленька.

— Ми її тут залишимо? — тихо спитав Тимко. Йому стало так сумно, аж у носику защипало.

Тато нічого не сказав. Він узяв обценьки — рип, рип — і обережно витягнув цвяшки. Дощечка лягла йому в лапи.

— Беремо з собою, — мовив тато. — Без неї як знати, скільки ти виріс?

Тимко притулився до тата. А Ліля прибігла й теж притулилася, бо вона все робила, як Тимко.

Надворі чекав татів візок, повний клунків. А біля візка — Рудик і Крихітка.

— Я перший прийшов прощатися! — гукнув Рудик. — Я перший!

Він кинувся обіймати Тимка, та так міцно, що мало не збив його з лап. Крихітка підійшла тихенько — та сама Крихітка, яку Тимко колись проводив з ліхтариком до нірки. Вона стала навшпиньки й поправила на Тимкові червоний шарфик.

— Тобі страшно? — спитав її Тимко. — Ну, без мене?

— Самісіньку трошечки, — сказала Крихітка. А тоді подумала й чесно додала: — А сумно — дуже.

Вони втрьох стояли й мовчали. Ще вчора все було просто: зранку садочок, по обіді хованки під дубом, увечері «до завтра!». А тепер «до завтра» не скажеш. Ясенева галявина далеко, на тому боці лісу. Звідти щодня не набігаєшся.

— Ти приходь у гості, — буркнув Рудик і шморгнув носом. — Ні, краще я до тебе. Я перший прийду, гаразд?

— Гаразд, — сказав Тимко, і голос у нього став тонкий-тонкий.

Мама роздала пироги: Рудиковій мамі, Крихітчиній бабусі, їжакам-сусідам і навіть старому борсукові, який вийшов подивитися, що за гамір. А один пиріг, загорнутий у рушничок, вона поклала на самий верх візка.

— А цей кому? — спитав Тимко.

— Про всяк випадок, — знову сказала мама.

Аж тут — шур-р-р! — з дуба спурхнула бабуся Сова й сіла на край візка.

— Бабусю, а ви? — Тимкові затремтіли вусики. — Ви ж лишаєтеся тут…

— Ух! А ось тобі загадка, — мовила Сова й поправила окуляри. — Лапкам — цілий день дороги, а крилам — три помахи. Що це?

Тимко думав, думав — і не відгадав.

— Нічого, — підморгнула Сова. — Увечері мені й скажеш.

— Як же я скажу, коли ви будете тут, а я там?

— От і подумай, — ухнула бабуся Сова.

Рип-рип — покотився візок. Тато тягнув, мама несла кошик, Ліля їхала нагорі між клунками, а Тимко йшов позаду й усе озирався. Кругленька хатка ставала менша, ще менша, а тоді й зовсім сховалася за дубами. Тимко знав: туди вони вже не повернуться. Хатка лишилася стояти сама, порожня й тиха, і від цього в грудях у нього було важко, ніби він проковтнув камінчик.

Дорога вилася довго, через ліщину, через папороть, через сонячні галявинки. Аж ось — ясени, тонкі й світлі, а між ними нова хата. Велика, пахне свіжою стружкою, зелені двері, ґанок.

— Це твоє віконце, — показав тато. — Твоя кімната.

Своя кімната! Ще вчора Тимко про це мріяв. А тепер стояв біля порога й не міг ступити ні кроку. Хата була гарна, але чужа.

Тимко зупинився, пирхнув носиком і сказав:

— Вдих, видих — і вперед!

— Вдих! Видих! Перед! — запищала Ліля й першою — туп-туп-туп — забігла в хату.

Тимко засміявся. Трішечки допомогло. Тільки трішечки.

Щоб не стояти на порозі, він пішов до струмка. Вода дзвеніла по камінцях — дзінь-дзілінь, недарма ж струмок Дзвінкий. Аж раптом — бульк! — із води вискочив хтось мокрий, гладенький, у бірюзовій шапочці, перекинувся в повітрі й знову — бульк!

— Бульк — і готово! — гукнуло видреня, виринаючи біля самого берега. — Ти хто?

— Тимко. Ми тут… переїхали.

— А я Бульк! Я тут живу. Умієш пускати кораблики з листя? А пірнати? А ловити хвилю носом?

Тимко нічого з цього не вмів. Він стояв і не знав, що сказати. Удома, з Рудиком, слова самі знаходилися, а тут — ні.

І тоді він згадав. Побіг до візка, знайшов на самому верху пиріг у рушничку.

— Мамо, можна?

— А я ж казала, — усміхнулася мама. — Про всяк випадок.

Отак і з’ясувалося, для кого був той зайвий пиріг. Тимко й Бульк сиділи на теплому камені, їли, кришили крихти рибкам, і Бульк показував, як складати з листка кораблик. Перший Тимків кораблик одразу перекинувся.

— Бульк — і нема! — зареготав Бульк. — Нічого, завтра навчу. Завтра ж прийдеш?

— Прийду, — сказав Тимко. І сам здивувався, як легко це вийшло.

Надвечір тато прибив дощечку до нового одвірка на кухні. Тук-тук — і вона була на місці, ніби завжди тут висіла.

— Ставай, — сказав тато.

Тимко став рівненько, витягнув шию. Тато приклав до його маківки долоню і почав нишпорити по кишенях.

— Де ж мій олівець?

Тимко мовчки показав на татове вухо. Олівець, як завжди, стирчав саме там.

Тато провів нову рисочку — вона була вища за зубчик! — і намалював біля неї крихітну хатинку. Першу рисочку на новому місці. Ліля, звісно, теж захотіла, і внизу з’явилася ще одна її цяточка.

Потім Тимко вперше пішов у свою кімнату. Поставив на підвіконня бабусин ліхтарик, сів на ліжко й дивився, як за вікном синіють ясени. Тіні тут були нові, незнайомі, і йому стало трохи моторошно.

Аж раптом у вікні засвітилися два бурштинові вогники.

— Бабусю! — Тимко підскочив до вікна. — Я відгадав! Це дорога до нашої нової хати! Лапкам — цілий день, а вам — три помахи!

— Ух, відгадав, — задоволено ухнула бабуся Сова. — Я ж казала: увечері скажеш.

Вони довго розмовляли крізь віконце. Тимко розповів про Булька, про кораблик, що перекинувся, і про нову рисочку з хатинкою. А потім спитав:

— Бабусю, а Рудик і Крихітка теж прилетять?

— У них немає крил, Тимку, — лагідно сказала Сова. — Вони прийдуть у гості. Не щодня, але прийдуть.

Тимко помовчав. Завтра під старим дубом знову гратимуть у хованки, тільки вже без нього. І в кругленькій хатці з мохом на даху більше ніхто не скаже «ой», щоб послухати, як відповідають стіни. Від цього було сумно, і сум цей нікуди не дівався.

Але на кухні висіла дощечка з усіма рисочками — і стара, і нова. Стару хатку з собою не забереш. А все, що в ній виросло, — забираєш.