Рексик і листоноша Кетца
Листоноша Кетца приносить Рексикові загадковий лист із трьох слів, і разом із Трікою він вирушає долиною шукати, чи не сталася біда.
- Трохи страшно
Учора за сніданком мама сказала:
— Завтра, синку, особливий день.
— Угу, — кивнув Рексик. Він саме крутив у лапках камінчик із золотою жилкою і далі не слухав. Кивнув — і забув.
А сьогодні вранці на гніздо впала тінь. Велика-превелика, аж уся галявина посіріла.
Ш-ш-шух! — і на траву сіла Кетца, листоноша долини. Сіро-блакитні крила, довгий дзьоб, гребінь на голові, а через плече торбинка з листя.
— Доброго ранку, Рексику! Ох, я летіла, летіла! Над річкою вітер, над скелями вітер, а мені байдуже. Глянь, які крила! Я найбільша літаюча тварина, яка будь-коли жила, ти знав?
— Знав, — сказав Рексик. Кетца казала це щоранку.
— І не кажи, що я динозавр!
— Я й не кажу.
— Я летючий ящір! — Кетца пірнула дзьобом у торбинку. — Ось. Тобі лист.
Це був широкий зелений листок. На ньому хтось видряпав три слова. Рексик придивився: кожна риска подвійна, ніби дряпали двома пазурами разом.
— А що тут написано? — спитав він. Читати Рексик ще не вмів.
Кетца примружилась.
— «Камінь. Папороть. Річка». Ні, стривай... «Папороть. Річка. Камінь». Чи навпаки? Ой, ці слова такі вертляві, ніяк не встоять на місці!
— А від кого?
— Таємниця листоноші! — Кетца чогось гмикнула в дзьоб.
Рексик озирнувся. Мами й тата вдома не було: вони пішли кудись іще вдосвіта. Лист без імені. Порожнє гніздо. Три дивні слова.
— А може, це біда? — прошепотів Рексик.
Туп-туп-туп! На галявину вилетіла Тріка, ріжками вперед.
— Що за лист? Від кого? Куди йти?
— «Річка. Камінь. Папороть», — радо прочитала Кетца.
— Річка найближче! — вигукнула Тріка. — Біжимо!
— А може, не треба? — спитав Рексик. — Може, спершу подумаємо?
— Спершу роблю, а тоді думаю! Ходи, Сумнівайку!
Рексик зітхнув, узяв листок і поплентався слідом.
Кетца летіла над ними й говорила без упину: про хмару, схожу на рибу, про вітер, що лоскоче крила, про бабусю Анкі, яка вчора двічі отримала той самий лист.
Тріка з розгону — бух! — у річку. Бризки злетіли аж до неба, рибки шугнули врізнобіч.
— Нікого! — гукнула вона, мокра від ріжків до хвоста. — Ні біди, ні листів!
— Бо ти всю воду розхлюпала, — сказав Рексик.
Але сам він дивився не на воду, а на пісок. Там тяглися сліди: великі, глибокі, трипалі. А поруч ще одні, трохи менші. Обидві доріжки вели від річки просто в папороть.
— Тут хтось ішов, — тихо сказав Рексик. — Хтось великий.
Хвіст у нього затремтів.
— Тим краще! — Тріка вибралася на берег і обтрусилась так, що обхлюпала Рексика з голови до ніг. — Ой. Вибач. Трохи поспішила.
Кетца ступила в траву біля води, хвать дзьобом — гам! — і ковтнула жабу цілою.
— Ти що, навіть не жуєш? — здивувалася Тріка.
— Чим? — засміялась Кетца й роззявила дзьоб. — У мене ж ані зубчика! Та нащо вони, коли є такий дзьоб? Так, річку знайшли. Тепер... папороть. Чи камінь? Ой, ну ви самі розберетеся!
Папороть була висока, вища за Рексика, і шелестіла: ших-ших. Сліди пірнули в неї й пропали.
Посеред стежки сиділа бабуся Анкі й поволі жувала листок. На панцирі в неї гойдалася квітка.
— Бабусю Анкі! — гукнула Тріка. — Тут хтось великий не проходив?
— Хто вилупився? — перепитала бабуся. — Ніхто не вилупився! Я нічого не знаю, мені нічого не казали!
Рексик і Тріка перезирнулися.
— ВЕЛИКИЙ! — повторила Тріка щосили. — Хтось великий!
— А, великий! — зраділа бабуся. — Великий Камінь отам.
І махнула хвостом. Хвіст-булава — бух! — і три папороті лягли додолу. За ними відкрилася стежка, а в кінці стежки сірів Великий Камінь.
Біля каменя було тихо. Дуже тихо.
— А може, не треба? — прошепотів Рексик.
Та Тріка вже бігла. Рексик ковтнув повітря. Не пускати ж її саму! І затупотів слідом.
Аж тут з-за каменя як заревуть:
— З дне-е-ем вилу-у-уплення-а-а!
Так фальшиво, що з папороті порозліталися всі мушки. Це співав тато, величезний, з кущистими бровами. Поряд дядько Ріг ревів ще гучніше, щоб тато його не переспівав, а тітка Фріла реготала так, що аж комірець трусився. А мама стояла біля купки свіжої риби й купки соковитих папоротей і усміхалася.
— Вилуплення? — розгубився Рексик. — Чиє?
— Твоє, синку, — сказала мама. — Я ж учора казала: завтра особливий день.
— Я забув...
— Знаю. Ти сказав «угу». А мамині вуха чують усе, навіть «угу».
Згори — ш-ш-шух! — на камінь сіла Кетца.
— Я навмисне переплутала слова! Щоб вийшла справжня загадка! Ох, як важко було мовчати, я ледь не луснула!
Рексик глянув на листок. Подвійні риски. Два пазурі, як у кожного тиранозавра на лапці.
— То це ти писала, мамо!
Мама підморгнула.
— А я одразу знала, що це не біда, — заявила Тріка.
— Ти ж казала «біжимо»!
— Ну. Я й бігла.
— Коли я був такий, як ти, — загудів тато, — мені на день вилуплення кецалькоатлі принесли цілу річку.
— Цілу річку? — пирхнув дядько Ріг. — А мені дві.
Тітка Фріла реготала найгучніше, а Кетца вже злітала: треба ж розповісти про це всій долині!
Увечері Рексик поклав листок на свою поличку, поруч із камінчиком у золоту жилку. Три слова на ньому стояли тихо, кожне на своєму місці.
Потім він умостився в гніздечку з папороті й позіхнув.
— Ну що, — шепнула мама, — наступного разу запам’ятаєш свій особливий день?
— Угу, — пробурмотів Рексик.
Мама тихенько засміялася:
— Оце «угу» я вже чула.
