Хмаринка, що загубила дощик
Маленька хмаринка шукає загублений дощик, а вітерець, соняшник і жабка допомагають їй напоїти спраглий сад.
- Спокійна казка
Жила собі на небі маленька хмаринка. Біла, пухнаста, як подушечка. Та от біда: загубила вона свій дощик.
Уранці прокинулась, потрусила боками — а з неї ні краплинки.
— Ой, — пискнула хмаринка. — А де ж мій дощик?
Внизу, у саду, похилили голівки квіти. Листя на яблуньці зів’яло, земля потріскалась. Сад хотів пити.
— Я знайду дощик! — сказала хмаринка. — Я швиденько!
Пливе вона небом і гукає:
— Дощику, дощику, де ти? Кап-кап, озвись!
Аж тут — ф-ф-ф! — налетів вітерець.
— Чого ти гукаєш, хмаринко?
— Я загубила дощик. Ти не бачив?
— Не бачив, — свиснув вітерець. — Але я допоможу. Тримайся, полетимо шукати!
Та й полетіли вони разом. Вітерець дмухає, хмаринка пливе.
— Дощику, дощику, де ти? Кап-кап, озвись!
Бачать — стоїть у полі соняшник. Високий, жовтий, голову до сонця тягне.
— Соняшнику, ти не бачив мого дощика?
— Не бачив, — зітхнув соняшник. — Я й сам його чекаю. Голівка гаряча, а ніжки сухі. Ох, як пити хочеться!
Полетіли далі. Аж бачать — ставочок. А на листку латаття сидить жабка. Зелена, круглоока.
— Ква! Кого шукаєте?
— Мій дощик, — каже хмаринка. — Ти не бачила?
Жабка почухала лапкою носик.
— Ква-ква! Я знаю, де дощики беруться! Попроси сонечко пригріти мій ставок. Водичка підніметься до тебе легкою парою.
Сонечко пригріло. Від ставка пішла тепла пара — вгору, вгору, просто до хмаринки. Хмаринка набирала її, набирала… і стала вже не біла, а сіра, важка й кругленька.
— Ой, — засміялася вона. — Щось у мені булькає!
— Це твій дощик! — квакнула жабка. — Знайшовся!
— Дякую, жабко! А тепер — до саду!
Вітерець дмухнув — ф-ф-ф! — і вони помчали назад. Пролітали над соняшником, і хмаринка тихенько бризнула: кап-кап.
— Ох, як добре! — підняв голову соняшник. — Дякую!
А над садом хмаринка зупинилась і… кап. Кап-кап. Кап-кап-кап! Полився теплий дощик. Квіти розправили листочки. Яблунька обтрусила гілочки. Земля пила й пила, аж поки не напилася досхочу.
Тим часом надійшов вечір. Хмаринка знову стала маленькою й легенькою. Сонечко пофарбувало її в рожеве, як щічки після купання.
— Втомилась? — шепнув вітерець.
— Трішечки, — позіхнула хмаринка.
Вітерець почав її гойдати: туди-сюди, туди-сюди. Унизу пахло мокрою травою. У ставку тихо співала жабка: «Ква-а… ква-а…» Соняшник склав пелюстки. На небі одна за одною засвітилися зірочки.
Хмаринка вмостилася між ними, заплющила оченята — і заснула.
На добраніч, хмаринко. На добраніч і тобі.
