Зоряний човник
Олеся не хоче спати, і місяць-човник катає її нічним небом, де хмаринки, зірочки й вітерець уже засинають.
- Спокійна казка
Жила собі маленька Олеся. Настав вечір, за вікном засвітився місяць, а Олеся сиділа в ліжечку й мотала головою.
— Не хочу спати! Ані трішечки.
Мама присіла поруч. Руки в неї пахли яблучком: вона щойно різала яблуко до вечері. Мама поклала теплу долоню на край ліжечка, і ліжечко ледь-ледь гойднулося.
— Не хочеш — то й не треба, — шепнула мама. — Глянь-но краще у вікно.
А там, за шибкою, гойдався місяць. Тоненький, вигнутий — ну точнісінько човник. Підплив він до самого вікна й зупинився.
— Сідай, Олесю, — тихенько дзенькнув човник. — Покатаю.
Олеся залізла в човник. Він був м’якенький, теплий і чомусь пахнув яблучком.
Тихо-тихо пливе човник. Гойда-гойда, люлі-люлі.
Попливли вони над дахами, над садком, над річкою. Аж бачать — хмаринки. Білі, пухнасті, як подушечки. Тягнуть на себе ковдри з туману.
— Що ви робите? — спитала Олеся.
— Вкриваємося, — позіхнули хмаринки. — Ніч надворі.
Тихо-тихо пливе човник. Гойда-гойда, люлі-люлі.
Далі — зірочки. Кожна тримає крихітний ліхтарик. Блим — і погасила одна. Блим — погасила друга.
— А чого ви гасите? — спитала Олеся.
— Хай небо відпочине, — прошепотіли зірочки. — А трішки світла лишимо, щоб тобі не було темно.
Тихо-тихо пливе човник. Гойда-гойда, люлі-люлі.
Над лісом, на високій сосні, сиділа сова. Очі круглі, пір’ячко сіре.
— Ух-ух, — сказала сова. — На добраніч, Олесю.
— На добраніч, сово. А ти хіба не спиш?
— Я посиджу, постережу, — ухнула сова. — Ух-ух.
Тихо-тихо пливе човник. Гойда-гойда, люлі-люлі.
А вітерець бігав по верхівках дерев і шурхотів листям: шу-шу-шу. Потім тихіше: шу… шу… А тоді ліг у траву — і затих.
Олеся позіхнула. Ой! Вона ж не хотіла позіхати. Воно саме.
— Човнику, а куди ми пливемо? — спитала вона.
— Додому, — гойднувся човник.
Олеся погладила його теплий бочок. А бочок знайомий-знайомий: м’який, із ямочкою, і пахне яблучком. Олеся розплющила одне оченятко. Ніякого неба. Ліжечко, подушка, ковдрочка. А на краю ліжечка — мамина долоня. Гойда-гойда.
— Мамо, — шепнула Олеся, — то це ти човник?
— Я, — усміхнулася мама. — А місяць он, у вікні. Він тобі махає.
Олеся взяла мамину долоню обома рученятами й притулила до щічки.
Тихо-тихо пливе човник. Гойда-гойда, люлі-люлі.
І човник нікуди не поплив. Він лишився поруч — теплий, рідний — і тихо-тихо гойдав.
