Щасливий Ганс

Жив собі хлопець Ганс. Сім років служив він у господаря: носив воду, рубав дрова, лагодив паркани. І от одного ранку каже:

— Господарю, скінчилася моя служба. Засумував я за мамою, піду додому. Дайте, що заробив.

— Служив ти чесно, — відповів господар, — то й плата буде чесна.

І дав Гансові шматок золота, завбільшки з його голову. Ганс загорнув золото в хустку, закинув на плече та й пішов.

Сонце пече, дорога куриться, а золото тисне на плече, аж кістки рипають. Ганс іде й сопе:

— Ох і важке ж це щастя!

Аж тут — цок-цок, цок-цок! — наздоганяє його вершник на гнідому коні. Сидить собі, посвистує.

— От кому добре! — каже Ганс уголос. — Сидиш, як на лаві, і ноги не болять, і черевики цілі.

— А чого ж ти пішки? — питає вершник.

— Мушу. Несу додому оцю грудку. Золото, звісно, та голову рівно тримати не дає, і плече вже синє.

Вершник примружився.

— Знаєш що? Давай поміняємося. Я тобі коня, а ти мені свою грудку.

— Від щирого серця! — зрадів Ганс. — Тільки знай: вона важка.

Вершник зліз, забрав золото, а Ганса підсадив у сідло.

— Схочеш швидше — клацни язиком і гукни: «Гоп-гоп!»

Ганс поїхав, і так йому стало весело, що він клацнув язиком:

— Гоп-гоп!

Кінь як рвоне вчвал! Ганс підскочив раз, підскочив удруге — і бух у рівчак при дорозі. Кінь помчав би й далі, та його спіймав за вуздечку селянин, що гнав назустріч корову.

Ганс вибрався з рівчака й обтрусив будяки зі штанів.

— Ні, більше я на такого скакуна не сяду, — сказав він. — Ще й носа розіб’єш. От ваша корова — інша річ! Іде собі поволі, нікого не скидає, а ще й молочко щодня, і масло, і сир. Оце б мені таку!

— Коли вже так тобі до вподоби, — сказав селянин, — то бери корову, а мені віддай коня.

Ганс аж засяяв. Селянин скочив на коня й чимдуж поїхав, а Ганс погнав корову перед собою.

— Тепер у мене буде хліб, а до хліба масло, — міркував він. — Захочу пити — подою корову. Чого ще бажати?

Дорога вивела його на голий пагорб, де ні деревця, ні струмочка. Спека така, що язик прилип до піднебіння.

— Не біда! — сказав Ганс. — Зараз подою корову та нап’юся молочка.

Прив’язав корову до сухої верби, підставив свою шапку замість відра, смикає — а молока ні краплі. Смикнув сильніше. Корові це не сподобалося, і вона — хвась! — хвицнула його задньою ногою просто в лоб. Ганс сів на траву й довго не міг збагнути, де небо, а де земля.

Аж тут іде дорогою чоловік і везе на тачці молоде порося.

— Що це з тобою? — питає.

Ганс розповів.

— Е, братику, — засміявся чоловік, — та ця корова вже старенька. Молока з неї не надоїш, хіба що воза тягати, та й то ледве.

— Ну й ну, — почухав Ганс гулю на лобі. — А я ж думав… От порося — то зовсім інша справа! Рожеве, веселе, саме біжить за господарем.

— Як хочеш, бери, — сказав чоловік. — Мені й корова згодиться.

Ганс віддав корову, взяв порося на мотузку й пішов далі. Хіба ж не диво: щойно щось не так, а воно саме й налагоджується!

Невдовзі наздогнав його хлопець із білою гускою під пахвою. Ганс одразу взявся розповідати, як йому щастить: як він міняв і як щоразу виходило краще.

Хлопець підкинув гуску на руках.

— Помацай, яка гладенька! Її вісім тижнів відгодовували. — А тоді глянув на порося й нахмурився: — Слухай-но. У нашому селі в старости з хліва щойно пропало порося. Чи не те саме ти ведеш? Люди вже шукають. Як застануть тебе з ним — біди не минеш.

Ганс так і похолов.

— Ой лишенько! Виручи мене, ти ж тут усе знаєш. Візьми порося, а мені дай гуску.

— Справа небезпечна, — зітхнув хлопець, — але не кидати ж тебе в біді.

Схопив мотузку і швиденько погнав порося бічною стежкою. А Ганс пішов далі з гускою під пахвою, легкий на серці.

— Як подумати, то я ще й виграв! — казав він сам собі. — Гуска на обід, а біле пір’я мама напхає в подушку. Спатиму, як на хмарці!

Ось і останнє село перед домом. На майдані стоїть точильник із візком, крутить колесо — дзинь-дзинь! — і співає:

— Колесо кручу, ножиці точу, по світу іду, куди захочу!

Ганс зупинився й задивився.

— Вам, мабуть, добре ведеться, коли так весело співаєте?

— Атож, — кивнув точильник. — Добрий точильник завжди при ділі: де хата, там і тупий ніж. А гуску де взяв?

Ганс розповів усе від початку: золото, кінь, корова, порося, гуска.

— Бачу, ти завжди вмів дати собі раду, — похвалив точильник. — Тобі б іще моє ремесло, і ти б зажив, як король. Ось маю точильний камінь, трохи щербатий, але ще добрий. Віддам тобі за гуску.

— Та ще й питаєте! — вигукнув Ганс. — Буду при ділі, як ви, і журитися не доведеться!

Віддав гуску, а точильник підняв із землі ще й звичайний важкий камінь.

— На тобі й цей, на додачу. На ньому добре вирівнювати старі цвяхи. Неси дбайливо!

Ганс узяв обидва камені й пішов, сяючи.

— Я, мабуть, у сорочці народився! — радів він. — Чого не забажаю, те й маю.

Та день був довгий, а Ганс із самого світанку на ногах. Животик бурчав: останню скибку він з’їв ще вранці, у господаря. Камені тягли донизу, спина гнулася, ноги ледве переступали.

Аж бачить — криниця. Ганс обережно поклав камені на цямрину, щоб не впали, і нахилився напитися. А тоді ненароком зачепив їх ліктем — і обидва камені — бульк! бульк! — пішли на дно.

Ганс дивився, як розходяться по воді кола. А тоді підскочив, і на очах у нього заблищали сльози — від радості. Він став навколішки й подякував небу, що так лагідно забрало від нього ці важкі камені, а йому навіть не довелося себе ні в чому картати.

— Немає під сонцем людини щасливішої за мене! — гукнув він.

І з порожніми руками, з вільним плечем, підстрибуючи, Ганс побіг додому до мами.

— Ох і легке ж у мене щастя! — сміявся він на всю дорогу.