Коза-дереза
Брехлива коза-дереза захопила зайчикову хатку, і ні вовк, ні ведмідь, ні віл не можуть її вигнати, аж поки не приповзе маленький рак.
- Трохи страшно
- Трохи сумно
Жив собі дід, а в діда була коза. Гарна коза, білобока, тільки дуже вже брехлива.
Повів дід козу на луг. Цілий день коза паслася: травичку — гам, конюшинку — гам, листочки з куща — гам-гам! Наїлася так, що боки стали круглі, як барило.
Увечері дід питає:
— Ну що, козонько, наїлася?
А коза як замекає:
— Ме-е-е! Нічого я не їла! Тільки бігла через місток та вхопила один листок!
Дід аж руками сплеснув:
— Ой, брехушко! Я ж бачив, як ти цілий день жувала!
Насварився на неї дід. А коза образилась, тупнула ніжкою — і втекла до лісу.
Біжить вона лісом, аж бачить: стоїть хатка. Маленька, з віконцем, з димарем. То зайчикова хатка. Зайчик саме побіг по капустку, а двері лишив відчинені. Коза — плиг! — і в хатку. Вмостилася на лаві та й сидить.
Прибіг зайчик додому:
— Хто-хто в моїй хатці?
А коза як затупотить:
— Я коза-дереза, гостроріжка! Як тупну ногою, як махну рогами — полетиш за горами!
Злякався зайчик, сів під кущиком і заплакав.
Іде вовк:
— Чого плачеш, зайчику?
— Коза-дереза в мою хатку залізла!
— Ходім, я її вижену!
Підійшов вовк до хатки та як загарчить:
— А хто там у зайчиковій хатці?
— Я коза-дереза, гостроріжка! Як тупну ногою, як махну рогами — полетиш за горами!
Вовк підібгав хвоста — і в кущі.
Тупу-тупу — суне ведмідь:
— Чого плачеш, зайчику?
— Коза-дереза в мою хатку залізла!
— Ходім, я її вижену!
Підійшов ведмідь до хатки та як заревé:
— А хто там у зайчиковій хатці?
— Я коза-дереза, гостроріжка! Як тупну ногою, як махну рогами — полетиш за горами!
Ведмідь — гуп! — сів на землю, а тоді давай тікати.
Прийшов віл, великий, рогатий:
— Му-у! Я її вижену!
— Я коза-дереза, гостроріжка! Як тупну ногою, як махну рогами — полетиш за горами!
Віл тільки хвостом махнув і пішов собі геть.
Сидить зайчик, плаче. Аж тут — шурх-шурх по траві — повзе рак-неборак.
— Чого плачеш, зайчику?
— Коза-дереза в мою хатку залізла! Ні вовк, ні ведмідь, ні віл її не вигнали.
— То я вижену!
— Ти? Ти ж такий маленький!
А рак тільки клешнями — клац-клац.
Поліз рак у хатку тихенько-тихенько, під саму лаву.
— А хто там у зайчиковій хатці?
— Я коза-дереза, гостроріжка! Як тупну ногою, як махну рогами — полетиш за горами!
— А я рак-неборак! Як ущипну — буде знак!
Та — щип козу за бочок!
— Ме-е-е! Ой-ой-ой! — заверещала коза. Вискочила з хатки та як дремене лісом — тільки куряву видно.
Зайшов зайчик у свою хатку. Подякував ракові, пригостив його свіжим капустяним листочком. А рак-неборак поповз собі додому, до тихої річки.
Зайчик зачинив двері, постелив м’якеньке сіно, згорнувся клубочком, сховав носик під лапку — і солодко заснув.
