Троє поросят
Троє поросят будують хатки із соломи, хмизу й цегли, а коли приходить вовк, вистоює лише цегляна, і двом братикам доводиться будувати наново.
- Трохи страшно
- Трохи небезпечно
Жили собі троє поросят: старше, середнє й найменше. Підросли вони та й кажуть мамі:
— Мамо, ми вже великі! Збудуємо собі по хатці.
— Ідіть, — усміхнулася мама. — Тільки будуйте міцно.
Пішло найменше поросятко. Аж бачить — дядько везе солому.
— Дайте мені соломки!
Дав дядько. Поросятко шурх-шурх — і склало хатку. Легко, швидко! Та й лягло відпочивати.
Середнє поросятко зустріло дядька з хмизом.
— Дайте мені гілочок!
Дав дядько. Поросятко стук-стук — і склало хатку з хмизу. Та й побігло гратися.
А старше поросятко знайшло цеглу. Важка цеглина! Носило поросятко, клало рівненько, мастило глиною. Цілий день працювало. Зате хатка вийшла — ого! З віконцем, з дубовими дверима, ще й з коминком.
Увечері прийшов вовк до солом’яної хатки. Тук-тук!
— Поросятко, поросятко, пусти мене в хатку!
— Ні, ні, ні! Мій рожевий п’ятачок каже — не пущу!
— Тоді я дмухну-у-у, та й хатку твою здму-у-у!
Набрав вовк повні щоки — фу-у-у! Полетіла солома на всі боки. А поросятко плиг — і через поле до брата.
Вовк за ним. Тук-тук!
— Поросята, поросята, пустіть мене в хатку!
— Ні, ні, ні! Наші рожеві п’ятачки кажуть — не пустимо!
— Тоді я дмухну-у-у, та й хатку вашу здму-у-у!
Фу-у-у! Фу-у-у! Тріснули гілочки, розсипалася хатка. А поросята тупу-тупу — до старшого брата. Грюк! — і двері на засув.
Вовк до цегляної хатки. Тук-тук!
— Поросята, поросята, пустіть мене в хатку!
— Ні, ні, ні! Наші рожеві п’ятачки кажуть — не пустимо!
— Тоді я дмухну-у-у, та й хатку вашу здму-у-у!
Дмухав вовк, аж почервонів. Дмухав, аж вуха затрусилися. А хатка стоїть. Навіть віконце не дзенькнуло.
— Ну то я через комин! — гаркнув вовк і поліз на дах.
Шкряб-шкряб — чують поросята над головою.
— Ой, що ж робити? — пискнуло найменше.
Старше мовчки почепило над вогнем великий казан з водою. Підкинуло дровець — і вода забулькотіла: буль-буль-буль!
А вовк — шусь донизу… і бух! Просто в казан!
— Ой-ой-ой! Гаряче! Мій хвіст! — завив вовк.
Вискочив він із казана — і назад у комин, тільки сажа посипалася. Скотився з даху та й чкурнув за пагорб. Біжить і на хвіст собі дмухає: фу-у-у! Фу-у-у! Більше його там і не бачили.
Уранці вийшли поросята надвір. Де стояла солом’яна хатка — вітер соломинки ганяє. Де стояла хатка з хмизу — купка поламаних гілочок.
— А де ж ми тепер житимемо? — шморгнуло носом найменше.
— Там, де самі збудуєте, — сказало старше. — Цегли біля річки ще багато.
Зітхнули менші братики та й поплентались по цеглу.
Ох і важка ж цеглина! Несуть її удвох — аж ноги підгинаються. Кладуть — криво, перекладають. Мастять глиною — вимазалися по самі вушка. Сонце вже сідає, а нова хатка ледве до віконця доросла.
Цього разу ніхто не казав: «Легко, швидко!» Будували довго й важко. Зате міцно.
