Рікі-Тікі-Таві

Далеко в Індії стояв великий білий будинок із садом, і жили в ньому тато, мама та хлопчик Тедді. А ще в тому саду жили дві кобри, Наґ і Наґайна, і всі довкола боялися їх. Так було, поки туди не потрапив маленький мангуст Рікі-Тікі-Таві.

Рікі-Тікі скидався трохи на кота, а трохи на ласку. Хутро в нього було сіре, наче припорошене, хвіст пухнастий, як щітка для пляшок, оченята рожеві, а носик весь час ворушився. Коли Рікі-Тікі сердився, то настовбурчувався й ставав удвічі більшим. А ще він мав бойовий клич і вигукував його, коли мчав крізь високу траву:

— Рікк-тікк-тікі-тікі-чк!

Через цей клич його так і прозвали.

Одного літа почалися великі дощі. Вода залила нірку, де Рікі-Тікі жив із татом і мамою, підхопила його й понесла канавою. Він бив лапками, хапався за травинки, аж тут — бух! — течія викинула його просто на садову доріжку. Там він і лежав, мокрий, брудний і зовсім знесилений.

— Мамо! — гукнув Тедді. — Тут якийсь звірок, і він не рухається!

Мама нахилилася й придивилася.

— Він живий, — сказала вона. — Тільки змерз і наковтався води. Ходімо, обсушимо його.

Рікі-Тікі закутали в теплий рушник і поклали біля вогню. Він чхнув раз, чхнув удруге — і розплющив очі.

У мангустів є сімейне правило: «Біжи й дізнавайся». Тож Рікі-Тікі одразу взявся до діла. Він обнюхав рушник, плигнув на стіл, а звідти Тедді на плече і засунув носа йому за комір.

— Ой, лоскотно! — засміявся Тедді.

— Не бійся, — усміхнувся тато. — Це він так знайомиться. Звіра, якого ніхто не налякав, легко приручити.

До вечора Рікі-Тікі встиг скуштувати банан і шматочок вареного яйця, ткнутися носиком у чорнильницю (і дуже про це пожалкувати) та обпекти вуса об лампу. А коли Тедді ліг спати, мангуст умостився йому в ноги. Тільки спав він, як і всі мангусти, впіввуха: щойно щось шелесне — він уже насторожі.

— Чи не вкусить він дитину? — тихо спитала мама.

— Нізащо, — відповів тато. — З таким звіром Тедді безпечніше, ніж із найкращим сторожовим псом.

Уранці Рікі-Тікі вибіг у сад. Ото був сад! Троянди розрослися такі, що під ними можна було сховатися, наче в альтанці. Там росли лимонні й апельсинові дерева, шелестів бамбук, а трава стояла висока й густа.

— От де можна полювати! — аж облизнувся Рікі-Тікі.

Аж чує — хтось плаче. На колючому кущі сиділи пташки-кравчики, Дарзі з дружиною. Вони зшили собі гніздечко з двох великих листків, а тепер гойдалися над ним і жалібно пищали.

— Чого ви плачете? — спитав Рікі-Тікі.

— Біда в нас, — зітхнув Дарзі. — Учора до гнізда підкрався Наґ і проковтнув одне наше яєчко.

— Гм, — сказав Рікі-Тікі. — Це сумно. А хто такий цей Наґ?

Дарзі з дружиною нічого не відповіли, тільки мерщій пірнули в гніздо. Бо з трави під кущем почулося тихе с-с-с-с, і звідти повільно-повільно піднялася велика чорна кобра. Вона була довга, як садова лава. На розкритому каптурі в неї виднівся візерунок, схожий на окуляри.

— Хто такий Наґ? — просичала кобра. — Я — Наґ. Дивись і тремти.

Рікі-Тікі на мить злякався, як злякався б кожен. Але він знав, що дорослі мангусти воюють зі зміями. Сам він іще жодного разу не бився з живою коброю, проте знав і те, що Наґ боїться мангустів. А хто боїться, той не такий уже й страшний.

— Ну то й що? — сказав Рікі-Тікі, і хвіст у нього знову розпушився. — Візерунок у тебе гарний. А от яйця з чужих гнізд красти негарно.

Наґ гойдався з боку на бік і говорив повільно, лагідно, не зводячи з Рікі-Тікі очей. Аж раптом Дарзі як запищить:

— Позаду! Оглянься!

Оглядатися Рікі-Тікі не став. Він підстрибнув угору — плиг! — так високо, як тільки міг. І під ним — шурх! — промайнула голова Наґайни. Поки Наґ забалакував мангуста, його дружина нишком підповзла ззаду.

Рікі-Тікі гепнувся їй просто на спину й куснув, але втриматися не зумів і відскочив. Наґайна сердито засичала й шмигнула в траву. Наґ подався слідом за нею.

Рікі-Тікі сів і почухав за вухом. Серце в нього калатало.

«Двоє на одного, — подумав він. — Треба бути пильнішим».

Пообіді він бігав по доріжці біля будинку, де в пилюці грався Тедді. Аж раптом пилюка ворухнулася. Там лежала зовсім маленька змійка, сіро-коричнева, такого ж кольору, як земля. То був Карайт. Більший за дощового черв’яка він не був, зате кусався не слабше за кобру.

— Стережися, — тоненько просичав Карайт. — Я небезпечний.

Рікі-Тікі очі в нього почервоніли, як завжди бувало, коли мангуст сердився. Він затанцював довкола змійки, переступаючи з лапки на лапку. Карайт кинувся — раз! — і промахнувся. Кинувся вдруге — і знову мимо. А втретє Рікі-Тікі вже не чекав: стрибнув, вхопив Карайта ззаду за голову й не відпускав, аж поки той не перестав звиватися.

— Мамо! Тату! — закричав Тедді. — Рікі-Тікі побився зі змією!

Прибігли тато й мама. Мама підхопила Рікі-Тікі на руки й притиснула до себе так, ніби то він щойно впав у канаву.

— Ти врятував нашого Тедді, — шепотіла вона.

Рікі-Тікі вся ця метушня трохи смішила. Він же просто робив те, що мангусти роблять завжди.

Увечері за столом він міг би наїстися досхочу, але не став. Голодний мангуст легкий і швидкий, а Рікі-Тікі здогадувався, що бійки ще не скінчилися.

Коли всі полягали спати, він вирушив обходити будинок. У темному коридорі хтось шкрябався попід стіною. То була Чучундра, сірий мускусний щур, який усього на світі боявся й постійно хлипав.

— Не кусай мене, Рікі-Тікі! — пискнула Чучундра.

— Та хто тебе кусатиме? — пирхнув мангуст. — Я на змій полюю, а не на щурів.

— Тихо! — Чучундра аж затремтіла. — Наґ ходить усюди. Послухай.

Рікі-Тікі прислухався. Звідкись долинало ледь чутне шкряб-шкряб. Здавалося, ніби лусочки труться об цеглу. Звук ішов від ванної, де в стіні був отвір для стоку води.

Мангуст підкрався ближче. За стіною тихо розмовляли Наґ і Наґайна.

— Коли в будинку не стане людей, — шипіла Наґайна, — то й мангуст піде собі геть. І сад знову буде наш. Наші яйця в динній грядці от-от вилупляться. Нашим діткам потрібен спокій.

— Я все зроблю, — відповів Наґ. — Сховаюся у ванній. Уранці прийде чоловік митися, тоді я його й укушу.

Шурх — і Наґ проліз крізь отвір. Він обкрутився кільцями довкола великого глечика з водою і завмер.

Рікі-Тікі сидів у темряві й чекав. Минула година, за нею ще одна. Нарешті Наґ задрімав.

«Якщо кусати, то тільки в голову, — думав мангуст. — І ні за що не відпускати».

Він стрибнув. Зуби вп’ялися Наґові в голову, і почалося! Кобра била хвостом, підкидала мангуста вгору й униз, гупала ним об підлогу. Бух! — покотилася мильниця. Дзень! — упав бляшаний ківш. Рікі-Тікі мотало, як ганчірку, але він тримався.

«Не відпускай, — повторював він сам собі. — Тільки не відпускай».

Аж тут — бабах! — гримнуло так, що задзвеніли шибки. То прокинувся тато, прибіг із рушницею — і з Наґом було покінчено.

Тато підняв мангуста, ледь живого від утоми.

— Знову цей малюк, — тихо сказав він. — Тепер він урятував і нас.

Мама стояла бліда, мов крейда. А Рікі-Тікі, увесь пом’ятий, дошкандибав до ліжка Тедді, згорнувся клубочком і заснув.

Уранці він прокинувся з думкою: «Наґайна ще тут. І вона тепер дуже сердита».

У саду голосно співав Дарзі. Співав про те, що Наґа більше немає, і про хороброго Рікі-Тікі.

— Годі вже! — гукнув Рікі-Тікі. — Не час для пісень! Де Наґайна ховає яйця?

— У динній грядці, під стіною, де найдужче пече сонце, — відповів Дарзі. — Але ж ти не підеш туди?

— Піду. Тільки мені треба, щоб Наґайна туди не приходила.

Дарзі був пташкою доброю, але не надто кмітливою. А от дружина в нього була розумниця. Вона спурхнула на землю біля Наґайни й почала шкандибати, волочачи крило.

— Ой, крильце! — пищала вона. — Ой, не можу злетіти!

Наґайна аж підвелася.

— Не можеш? От і добре, — просичала вона й поповзла за пташкою.

А Рікі-Тікі тим часом щодуху помчав до динної грядки. Там, у теплій землі, лежали яйця, білі й шкірясті. Він почав розкушувати їх одне за одним: трісь! трісь! — і з кожним яйцем у саду ставало менше біди. Лишилося тільки три яйця, аж раптом здалеку пролунав крик дружини Дарзі:

— Рікі-Тікі! Наґайна на веранді! Біля людей!

Рікі-Тікі вхопив одне яйце в зуби й помчав до будинку.

На веранді снідала родина. Та ніхто не їв. Тато, мама й Тедді сиділи нерухомо, бліді, як скатертина. А біля Теддиного стільця згорнулася кільцями Наґайна, гойдалася й тихо примовляла:

— Сидіть тихенько. Ворухнетеся — і я вкушу. Не ворухнетеся — все одно вкушу.

— Наґайно! — гукнув Рікі-Тікі. — Оглянься! Глянь, що в мене є!

Кобра обернулася. Мангуст поклав яйце собі між лапами.

— Це твоє останнє яйце, — сказав він. — Решта лишилися в динній грядці, тільки вже порожні.

Наґайна на мить забула про все на світі. Тато не проґавив цієї миті: схопив Тедді за плече й рвучко перетягнув через стіл, подалі від змії.

— Ха! — засміявся Рікі-Тікі. — Тедді в безпеці. Тепер ми з тобою вдвох, Наґайно.

— Віддай мені яйце, — прошипіла вона. — Віддай, і я піду з цього саду назавжди.

— Підеш, — погодився Рікі-Тікі. — Але не так, як ти думаєш.

І він затанцював довкола неї: плиг ліворуч, плиг праворуч. Наґайна кидалася — і щоразу хапала тільки повітря. Аж раптом вона метнулася, вихопила яйце й чимдуж поповзла через сад до своєї нори.

Рікі-Тікі кинувся навздогін. Біля самої нори він учепився їй у хвіст — і разом із нею зник під землею.

— Ой, пропав наш Рікі-Тікі! — заголосив Дарзі. — Ніхто ще не повертався з кобриної нори!

У саду стало тихо-тихо. Навіть вітер затих.

Аж тут трава біля нори заворушилася, і звідти вибрався Рікі-Тікі. Він був увесь у пилюці, з землею на вусах, але живий. Мангуст обтрусився, чхнув і сказав:

— От і все. Наґайна більше ніколи не вийде.

Тоді на гілку злетів птах-мідник. Голос у нього дзвінкий, наче хтось б’є в мідний казанок. Він заходився дзенькати на весь сад:

— Дзень! Дзень! Наґа більше немає! Наґайни більше немає! Дзень!

Заспівали пташки, а жаби в ставку закумкали. Навіть Чучундра визирнула з-під стіни й перестала хлипати.

Рікі-Тікі повернувся до будинку. Мама розплакалася й гладила його, тато лише хитав головою та всміхався, а Тедді не відходив від нього ні на крок. Того вечора Рікі-Тікі нарешті наївся досхочу.

— Та годі вам, — пирхнув він, облизуючи вуса. — Кобр більше немає. А якби й були, то я ж тут.

Рікі-Тікі мав право пишатися собою. Але він не загордився. Він беріг свій сад, як і належить справжньому мангустові: зубом і стрибком, наскоком і укусом. І відтоді жодна кобра не сміла навіть голови туди показати.