Як павук Анансі здобув усі історії

Давно-давно, коли люди ще не знали жодної казки, всі історії світу належали Богові Неба. Звали його Ньяме, і тримав він їх у великій скрині з чорного дерева, високо над хмарами. А на землі вечорами було тихо й сумно: сідали люди біля вогнища, дивилися на іскри — і мовчали, бо не знали, що розповісти дітям перед сном.

Жив тоді серед високої трави маленький павук Анансі. Сам завбільшки з горішок, ніжки тоненькі, як волосинки, зате в голові в нього вигадок було більше, ніж зірок на небі.

Одного вечора він сидів на краю павутини й слухав, як у селі зітхають люди.

— Несправедливо, — сказав Анансі своїй дружині, павучисі Асо. — Історії мають жити серед людей, а не дрімати в скрині.

— То піди до Ньяме й попроси, — усміхнулася Асо.

— І піду!

Анансі сплів довгу-предовгу нитку, причепив її до вітру, і вітер поніс її вгору, аж до самого неба. Павук ухопився лапками й поліз. Ліз день, ліз ніч. Під ним пропливали хмари, білі й пухнасті, як вовна. Нарешті він виліз на край неба й опинився на золотому подвір’ї Ньяме.

Бог Неба сидів на високому різьбленому стільці. Довкола нього стояли радники й старійшини в яскравих смугастих шатах. Хтось помітив на підлозі крихітного павучка — і всі здивовано замовкли.

— Чого тобі, павучку? — пророкотів Ньяме, і голос його був як далекий грім.

— Я прийшов купити твої історії, — сказав Анансі. — Усі до одної.

На мить стало тихо. А тоді двір так і вибухнув сміхом. Сміялися радники, сміялися старійшини, сміявся сам Ньяме — аж хмари під подвір’ям загойдалися.

— Ой, не можу! — витер сльози Бог Неба. — До мене приходили багаті вожді з цілих країв. Приносили золото, слонову кістку, ткані килими. І жоден не зміг заплатити мою ціну. А ти, такий маленький?

— А ти скажи ціну, — спокійно відповів Анансі.

Ньяме перестав сміятися й нахилився ближче.

— Гаразд. Принеси мені пітона Оніні, що ковтає козу за раз. Принеси леопарда Осебо, в якого зуби, як ножі. Принеси шершнів Ммоборо, що жалять, як вогонь. І ще принеси лісову фею Ммоатію, яку ніхто з людей ніколи не бачив. Тоді історії будуть твої.

— Принесу, — кивнув Анансі.

І знову поліз униз по своїй нитці.

Удома він сів біля Асо й почухав голову двома лапками одразу.

— Ну що? — спитала дружина.

— Пітон, леопард, шершні й фея, — зітхнув Анансі. — Почнімо з пітона. Він довгий, сильний, а я маленький. Силою його не візьмеш.

Асо подумала й прошепотіла:

— Зріж пальмову гілку і візьми ліану. А тоді…

І розповіла чоловікові все до кінця. Анансі аж підстрибнув.

Наступного ранку він вирізав довгу рівну гілку пальми, перекинув через плече моток ліани й пішов до струмка, де в теплому мулі жив Оніні. Ще здалеку Анансі почав голосно сперечатися сам із собою:

— Він довший! Ні, коротший! А я кажу — довший! Та ні ж бо, коротший!

З-за очерету піднялася величезна голова. Пітон блиснув жовтими очима.

— Що ти там бурмочеш, павуче?

— Ох, Оніні, добре, що ти тут, — уклонився Анансі. — Ми з дружиною посварилися. Вона каже, що ти довший за цю пальмову гілку. А я кажу — ні, коротший. Хто з нас має рацію?

— Твоя дружина, звісно, — пихато просичав пітон. — Я найдовший у всьому лісі.

— Ну, не знаю, не знаю… Ось якби ти ліг поруч, ми б одразу побачили.

— Клади свою гілку!

Анансі поклав гілку на траву. Пітон виповз і витягнувся поруч — ш-ш-ш-ш — кільце за кільцем.

— Ой, а хвостик у тебе ще закручений, — зауважив Анансі. — Випрями його, бо нечесно буде.

Оніні напружився й випростався, мов струна. Голова — біля одного кінця гілки, хвіст — біля другого.

— Тримай рівно, не ворушись, я вимірюю! — гукнув Анансі.

А сам — шусть, шусть! — обмотав ліаною голову пітона, потім середину, потім хвіст. Затягнув вузли тугенько-тугенько.

— Ти справді довгий, Оніні, — сказав він. — Таких довгих я ще не бачив. Тож і Бог Неба має на тебе подивитися.

Пітон засичав, засовався, але гілка тримала його рівно, як лінійка, і вирватися він не зміг.

Так Анансі відніс пітона до Ньяме. Бог Неба нічого не сказав, тільки підняв брову.

— Одного маєш, — мовив він нарешті. — Лишилось троє.

Про леопарда Анансі думав уже сам. Він узяв мотику й пішов на стежку, якою щоночі ходив до водопою Осебо. Копав, копав, аж поки не вийшла глибока яма. Тоді прикрив її гілками й листям так, що й не помітиш, і пішов додому спати.

Уночі ліс сколихнуло:

— Р-р-р! Бух!

А вранці Анансі прийшов до ями й заглянув униз. Там, серед зламаних гілок, сидів леопард, увесь у листі, сердитий і трохи сором’язливий.

— Осебо? — сплеснув лапками Анансі. — Що ти там робиш?

— Не бачиш хіба? — гаркнув леопард. — Упав я! Допоможи вилізти!

— Допоможу, звісно. Але ти ж мене з’їси, щойно опинишся нагорі.

— Не з’їм, слово леопарда!

— Ну гаразд.

Анансі нахилив до ями тонке молоде деревце, прив’язав до верхівки ліану і спустив її вниз.

— Обв’яжи хвоста, Осебо. А я тебе витягну.

Леопард обв’язав. Анансі відпустив деревце — і воно — фррр! — розпрямилося. Осебо вилетів з ями й закалатався в повітрі догори дриґом, звісивши лапи.

— Гей! Що це таке?!

— Ти казав витягнути — я витягнув, — пояснив Анансі й мерщій зв’язав леопардові лапи. — Не сердься. Нічого поганого з тобою не станеться. Бог Неба просто хоче на тебе подивитися.

Ньяме глянув на зв’язаного леопарда, тоді на маленького павука.

— Двоє, — сказав він, і радники перестали всміхатися.

Тепер шершні. Анансі знайшов велику порожню тикву-калабасу з вузьким горлечком і налив туди води. Голову накрив широким банановим листком, наче парасолькою. І пішов до старого дерева, де в дуплі гуло-дзижчало гніздо Ммоборо.

Підкрався він тихенько — і хлюп! — плеснув водою на гніздо. А потім — хлюп! — на себе.

— Дощ! Злива! — закричав Анансі. — Шершні, рятуйтеся! Зараз вам крильця намокнуть!

Шершні вилетіли з гнізда:

— Дз-з-з! Куди ж нам ховатися?

— Сюди, до моєї калабаси! Тут сухо!

Шершні подивилися на павука: він стоїть під листком, а з нього капає вода. Таки дощ! І весь рій — дз-з-з-з! — полетів у вузьке горлечко калабаси.

Анансі хутенько заткнув горлечко жмутом сухої трави.

— Ну от, — сказав він калабасі, що сердито гула в нього в лапах. — Тепер ви точно не змокнете.

Ньяме довго дивився на калабасу, з якої лунало злісне дзижчання.

— Троє, — тихо сказав він. — Але фею Ммоатію ти не впіймаєш. Її ніхто не бачив.

— Ніхто не бачив, — погодився Анансі. — Але ж хтось має побачити першим.

Феї, як відомо, страшенно люблять солодке. Тож Анансі вирізав з дерева ляльку — невеличку, як дитину, з круглою голівкою. Обмазав її живицею — густим липким соком дерева, від якого лапки аж злипалися. А до голови прив’язав тоненьку ліану.

Потім він натовк солодких бульб ямсу, змішав їх з олією, щоб вийшло жовте пахуче пюре, і поклав повну миску ляльці на коліна. Посадив її під високим деревом, де вечорами бавилися лісові феї, а сам сховався в кущах, тримаючи кінець ліани.

Настали сутінки. Зашелестіла трава, і на галявину вийшла маленька фея Ммоатія — легенька, з довгим волоссям, у якому заплуталися квіти. Вона потягнула носиком.

— Ой, як смачно пахне! — пискнула фея. — Лялечко, можна мені трішечки скуштувати?

Анансі смикнув за ліану — і дерев’яна голівка кивнула.

Фея радісно сіла й почала їсти. Гам-гам — і миска порожня.

— Дякую, лялечко! — сказала вона.

Лялька мовчала.

— Я ж тобі дякую! Чому ти не відповідаєш?

Лялька мовчала.

— Не будь такою неввічливою! — розсердилась фея і ляснула ляльку долонькою.

Ляп! — і рука прилипла.

— Пусти зараз же, бо вдарю ще раз!

Ляп! — і друга рука прилипла теж.

Фея штовхнула ляльку ніжкою — прилипла ніжка. Штовхнула другою — прилипла й та. Отак і сиділа Ммоатія, обійнявши липку ляльку, і тільки сопіла від образи.

Тоді з кущів вийшов Анансі.

— Добрий вечір, — чемно сказав він. — Не бійся. Тебе запрошує в гості сам Бог Неба.

Коли Анансі вчетверте піднявся на небо, Ньяме вже чекав його. Він скликав усіх: радників, старійшин, вождів, музик з барабанами. Перед троном лежав зв’язаний пітон, висів на жердині леопард, гула калабаса з шершнями, а поруч сиділа лісова фея, досі приліплена до ляльки.

Бог Неба довго мовчав. Потім підвівся.

— Слухайте всі, — промовив він. — Великі вожді приходили до мене зі скарбами й не змогли заплатити. А цей маленький павук заплатив. Тож від сьогодні всі мої історії належать Анансі. І хай відтепер їх звуть павучими історіями.

— Хай звуть! — загукали радники.

Бум-бум-бум! — заграли барабани.

Ньяме махнув рукою, і з полону відпустили всіх: пітон поповз до свого струмка, леопард — до свого лісу, шершні полетіли до дупла, а фею хтось обережно відклеїв від ляльки теплою водою. Вона пирхнула на Анансі, але, здається, трошки всміхнулася.

А павукові Бог Неба віддав скриню з чорного дерева.

Анансі спустився на землю того ж вечора. Скриня була важка, і нитка під нею бриніла, наче струна. Внизу, біля вогнища, як завжди мовчки сиділи люди.

Анансі відкрив скриню.

І звідти вилетіли історії. Про хитрих черепах і гордих левів, про далекі річки, чарівні горщики й хоробрих дітей. Вони розліталися по селах, як світлячки, залітали в кожну хату, сідали біля кожного вогнища.

Аж бачать люди — у них на язиці слова, які хочеться розповідати. Перша мама почала: «Колись давно…» — і діти посунулися ближче. За нею почав дідусь, тоді сусід, тоді ще хтось. Над селом уперше звучали казки, і вогнище тріщало так весело, наче й воно слухало.

А Анансі повернувся додому, до своєї павутини між двома стеблами. Асо вже чекала його з вечерею.

— Ну як? — спитала вона.

— Усі до одної, — усміхнувся Анансі. — І твоя пальмова гілка теж стала історією.

Він наївся, вмостився в павутині, яку тихенько гойдав нічний вітер, і заснув. А в селі ще довго шепотілися історії, і діти засинали під них одне за одним.

Відтоді всі казки на світі й звуться павучими. Навіть оця, яку ви щойно почули.