Снігова Королева

Колись давно один злий троль змайстрував чудернацьке дзеркало. Усе добре й гарне в ньому зіщулювалося до горошинки, а все погане роздувалося, мов жаба після дощу. Троль так реготав зі своєї вигадки, що дзеркало вислизнуло з його лап — дзень! — і розлетілося на мільйони крихітних скалок.

Вітер підхопив ті скалки й розніс по всьому світу. Якщо така порошинка потрапляла комусь в око, людина бачила довкола саме погане. А якщо в серце — серце холонуло й ставало грудочкою льоду.

У великому місті, під самими дахами, жили двоє дітей — хлопчик Кай і дівчинка Герда. Їхні віконця дивилися одне на одне через вузеньку вуличку. Між ними батьки поставили дерев’яні ящики з землею і посадили там троянди. Улітку діти сиділи на лавочках серед квітів, гойдали ногами й наспівували:

— Троянди цвітуть у віконці — ми разом, як промінчик і сонце!

Узимку шибки вкривалися крижаними візерунками. Діти прикладали до них теплі долоньки, відтавали кругле віконечко і махали одне одному. А ввечері бабуся Кая розповідала казки.

— Он, бачите, сніг летить? — казала вона. — То рояться білі бджілки. А в рою є своя цариця — Снігова Королева. Уночі вона пролітає над містом, зазирає у вікна, і шибки від її погляду вкриваються льодяними квітами.

— А до нас вона може зайти? — пискнула Герда.

— Хай тільки спробує! — засміявся Кай. — Посаджу її на гарячу грубку — та й розтане!

Того ж вечора Кай визирнув у кругле віконечко. Одна велика сніжинка сіла на край ящика, почала рости, рости — і стала високою пані в білому вбранні, сплетеному з безлічі зірочок. Обличчя в неї було гарне, але крижане, а очі світилися, як дві холодні зорі. Пані кивнула Каєві й поманила його рукою. Хлопчик відскочив від вікна, а за шибкою щось пурхнуло — наче великий білий птах.

Настало літо. Якось Кай і Герда гортали книжку з малюнками, і раптом на міській вежі вдарив годинник — бом!

— Ой! — скрикнув Кай. — Щось кольнуло в серце! І в око потрапило!

Герда обійняла його, зазирнула в оченята — нічого не видно.

— Уже минуло, — буркнув Кай.

Та не минуло. Це скалки чарівного дзеркала влучили йому просто в око й у серце. Кай раптом скривився:

— Чого ти рюмсаєш? Така ти негарна, коли плачеш! І троянди ці — тьху! Ось ця червива, а ця крива.

Він копнув ящик ногою і висмикнув дві квітки. Відтоді Кай став зовсім іншим. Передражнював бабусю, сміявся з Герди, а взимку виносив надвір збільшувальне скло і роздивлявся сніжинки.

— Подивись, які рівненькі! — казав він. — Ні одної плямки. Не те що твої квіти.

Одного морозного дня Кай побіг із санчатами на площу. Там хлопці чіпляли свої санки до селянських возів і каталися. Аж тут — дзень-дзелень! — на площу вилетіли великі білі сани. Правив ними хтось у білій кошлатій шубі. Кай миттю прив’язав свої санчата до тих саней — і помчав.

Сани вилетіли за місто. Сніг повалив так густо, що Кай не бачив власних рук. Він хотів відв’язати мотузку, та санчата наче приросли. Хлопчик закричав, але ніхто не почув. Він силкувався згадати бабусину пісеньку, а в голові крутилася тільки таблиця множення.

Нарешті сани зупинилися. Візниця підвівся — то була вона, Снігова Королева.

— Замерз? — спитала вона. — Залазь до мене під шубу.

Вона поцілувала Кая в чоло. Холод пройняв його до самого серця — але тільки на мить. Потім Каєві стало легко, і він більше не відчував морозу. Королева поцілувала його ще раз — і він забув і Герду, і бабусю, і троянди на вікні.

— Більше не цілуватиму, — мовила Королева. — Тепер ти мій.

І сани злетіли вгору, над темними лісами й морями, туди, де вили вітри і світив холодний місяць.

Довго Герда чекала на Кая. Люди шепотілися, що хлопчик, може, провалився в річку. Герда плакала цілу зиму. А навесні вийшла на поріг і спитала сонечко:

— Кай не вернеться?

— Не віримо, що він пропав! — відповіло сонечко.

— Не віримо! — защебетали ластівки.

І Герда теж перестала вірити, що Кай пропав. Удосвіта вона взула нові червоні черевички і пішла до річки.

— Річко, це ти забрала Кая? Візьми мої черевички, тільки віддай його!

Вона кинула черевички у воду, та хвилі принесли їх назад. Тоді Герда залізла в човник, щоб кинути їх далі, — а човник відчалив і поплив за течією.

— Може, річка несе мене до Кая? — подумала Герда і заспокоїлася.

Човен приплив до вишневого саду. Звідти вийшла старенька з ключкою, у великому капелюсі, розмальованому квітами. Вона притягла човен ключкою до берега.

— Ой ти ж бідолашко! — сплеснула руками старенька. — Ходи до мене, нагодую.

Та бабуся вміла трохи чарувати. Злою вона не була, просто дуже хотіла мати поруч таку милу дівчинку. Поки Герда їла черешні, старенька розчісувала їй коси золотим гребінцем — і Герда потроху забувала про Кая. А всі троянди в саду бабуся сховала під землю, щоб вони не нагадали дівчинці про друга.

Цілими днями Герда гралася серед квітів. Тут цвіли тюльпани й дзвоники, жовтогарячі лілеї й маленькі незабудки, і всі пахли так, що аж паморочилося в голові. Та Герді все здавалося, що якоїсь квітки бракує.

Одного разу вона глянула на бабусин капелюх — а там намальована троянда! Стара забула її стерти. Герда згадала віконце, лавочки, пісеньку — і заплакала. Сльози впали на землю саме там, де сховався трояндовий кущ. Він виріс, розквітнув і прошепотів:

— Ми були під землею. Кая там немає. Біжи!

Герда вибігла з саду босоніж. А надворі вже стояла осінь: у чарівному саду завжди було літо, і дівчинка не помітила, як минули місяці.

Довго йшла Герда, аж поки не сіла перепочити. Тут плиг-плиг по снігу — до неї підстрибнув ворон.

— Кар-р! Куди йдеш, дівчинко, сама-самісінька?

Герда розповіла йому все.

— Кар-р! Може, й бачив твого Кая, — закивав ворон. — Тут у палаці живе принцеса, така розумна, що прочитала всі книжки на світі. Захотіла вона вийти заміж, але тільки за того, хто вміє розмовляти, а не стоїть і надимається. Багато хлопців приходило, і всі ніяковіли. А потім прийшов один — очі блищать, а чоботи рип-рип по паркету! І ані трохи не злякався.

— Це Кай! — зраділа Герда. — У нього якраз були нові чоботи!

Уночі ворон провів Герду потаємними сходами до спальні. Герда підняла лампу, зазирнула — ні, не Кай. Хлопець прокинувся, а Герда так розплакалася, що принц і принцеса заметушилися довкола неї. Вони вислухали її історію, нагодували, вклали спати. А вранці подарували теплу шубку, муфту, чобітки і золоту карету.

— Щасти тобі! — гукнули вони з ганку. А ворон летів поряд, доки міг, і махав крилом.

Карета в’їхала в темний ліс і заблищала між деревами, як смолоскип. Розбійники одразу її помітили.

— Золото! Золото! — заревли вони, вискочили з кущів і схопили коней.

Стара розбійниця, вусата й кругла, як діжка, вже потягла Герду за рукав, коли раптом — гам! — її вкусила за вухо власна донечка.

— Ой, ой! Ти що це?

— Вона гратиметься зі мною! — тупнула ногою маленька розбійниця. — Її муфта буде моя, і спатиме вона в мене!

Розбійниця була ростом з Герду, тільки дужча, з чорними очима й скуйовдженим волоссям. Вона потягла Герду до старого замку, де під стелею воркотіли голуби, а біля стіни стояв прив’язаний північний олень.

— Його треба тримати на мотузку, бо втече, — пояснила розбійниця. — А тепер розповідай: ти принцеса?

Герда розповіла про Кая. Тут із жердини обізвалися лісові голуби:

— Курр-курр! Ми бачили Кая! Він сидів у санях Снігової Королеви. Вони пролетіли над лісом, на північ.

— На північ? — перепитала Герда. — Оленю, ти знаєш, де це?

— Хто ж знає, як не я! — очі в оленя засвітилися. — Там, у Лапландії, сніг і лід, там вільно і просторо. А палац Снігової Королеви стоїть на острові, біля самого краю світу.

Уранці, поки розбійники хропли, маленька розбійниця відв’язала оленя.

— Відвезеш її до палацу Снігової Королеви, — наказала вона. — Чуєш? А ти, Гердо, тримай: ось твої чобітки, а муфта — моя, вона надто гарна. Ось мамині рукавиці, великі, аж по лікті. Ну, біжіть, поки я не передумала!

Герда плакала від радості, а маленька розбійниця сердилася:

— Не реви! Тепер тобі радіти треба!

Олень мчав через ліси й болота, удень і вночі. А в небі спалахувало північне сяйво — зелене, рожеве, фіалкове, мов хтось розвішував там чарівні стрічки.

Спершу вони зупинилися в низенькій хатинці лапландки. Вона нагодувала Герду, а тоді нашкрябала кілька слів на сушеній трісці.

— Паперу в мене нема, — пояснила вона. — Віднесете це фінці. Вона знає більше за мене.

У хатинці фінки було так гаряче, що господиня ходила в самій легенькій сорочці. Вона тричі прочитала тріску, а тоді кинула її в казан — нащо ж добру рибу марнувати?

— Ти така мудра, — попросив олень. — Дай дівчинці силу дванадцяти богатирів, щоб вона здолала Снігову Королеву!

Фінка довго мовчала. А тоді шепнула оленю на вухо:

— Кай справді там. Йому в палаці подобається, бо в серці в нього скалка дзеркала. Поки вона там сидить, хлопчик не відтане. Але сильнішої сили, ніж має Герда, я дати не можу. Хіба не бачиш, як люди й звірі їй допомагають? Її сила — у теплому серці. Недалеко звідси починається сад Королеви. Довези туди дівчинку і залиш біля куща з червоними ягодами.

Олень помчав. Та в поспіху Герда забула і чобітки, і рукавиці. Біля куща олень зупинився, лизнув її в щоку, і з його очей покотилися великі сльози. А Герда побігла далі сама, босоніж, по кризі.

Назустріч їй сунули сніжинки — величезні, кудлаті, страхітливі, як їжаки чи ведмеді. То була варта Снігової Королеви. Герда затремтіла від холоду. Та подих, що вилітав з її вуст, ставав маленькими світлими вартовими. Що далі вона йшла, то більше їх ставало. Вони кидалися на снігові потвори — трісь! — і ті розсипалися на порох. А Герді ставало тепліше.

Палац Снігової Королеви мав стіни з хурделиці, а вікна й двері — з різкого вітру. Сотні залів світилися північним сяйвом. Посеред найбільшої зали лежало замерзле озеро, потріскане на тисячі однакових шматочків. Королева сиділа на ньому, коли бувала вдома, і називала його Дзеркалом розуму. Але зараз її не було: вона полетіла в теплі краї присипати снігом вулкани.

Кай сидів біля озера, синій від холоду. Та він того не помічав, бо серце в нього стало грудочкою льоду. Хлопчик складав плоскі крижинки, ніби головоломку. Королева пообіцяла: якщо він складе з них слово «Вічність», то стане сам собі господарем, а вона подарує йому весь світ і пару нових ковзанів. Та слово ніяк не складалося.

Герда побачила Кая і кинулася йому на шию.

— Каю! Любий мій Каю! Нарешті я тебе знайшла!

Кай сидів нерухомий і холодний. Тоді Герда заплакала. Гарячі сльози впали йому на груди, пробралися аж до серця, розтопили кригу і вимили скалку. Кай глянув на дівчинку, а вона тихо заспівала:

— Троянди цвітуть у віконці — ми разом, як промінчик і сонце!

Кай схлипнув — і розридався. Він плакав так, що й друга скалка випливла з ока.

— Гердо! Мила Гердо! Де ж ти була так довго? І де це я? — Він озирнувся. — Як тут холодно! Як порожньо!

Він міцно пригорнувся до Герди, а вона сміялася й плакала водночас. І так радісно стало навкруги, що навіть крижинки затанцювали, а коли втомилися, самі лягли в слово «Вічність». Тепер Каєві нічого не треба було в Королеви просити.

Герда поцілувала Кая в щоки — і вони порожевіли. В очі — і вони засяяли. Кай підвівся, здоровий і веселий. Узявшись за руки, діти вийшли з палацу.

Біля куща з червоними ягодами на них чекав олень, а поруч — молода оленичка з теплим молоком. Олені повезли дітей до фінки, де ті відігрілися, потім до лапландки, яка пошила їм нове вбрання й полагодила сани. На узліссі, де зазеленіла перша травичка, олені попрощалися.

А з лісу назустріч виїхала на гарному коні маленька розбійниця — у червоній шапці, з муфтою на руці. Вона їхала дивитися світ. Розбійниця впізнала Герду і зміряла Кая поглядом.

— Ох і волоцюга ж ти! — сказала вона. — Чи варто було заради тебе бігати на край світу?

Але Герда тільки погладила її по щоці й спитала про принца й принцесу.

— Живуть щасливо, — відповіла розбійниця. — А ворон у них тепер найпочесніший гість.

Діти йшли далі, а навколо розквітала весна. Ось і рідне місто, ось і знайомі сходи, і бабусин годинник цокає — тік-так. Тільки двері чомусь здалися нижчими. Кай і Герда переглянулися й зрозуміли, що виросли, поки мандрували.

На вікнах цвіли троянди. Бабуся сиділа на сонечку й читала. Кай і Герда сіли на свої старі лавочки, взялися за руки — і холодна порожня краса палацу Снігової Королеви забулася, мов важкий сон. Обоє були вже дорослі, але серцем лишалися дітьми. А надворі стояло тепле, ласкаве літо.