Тимко у лікаря
Їжачок Тимко лякає сестричку Лілю страшилками про лікаря, а потім сам іде на огляд і щеплення до лікаря Бобра.
- Трохи страшно
Жив собі в Дубовому Гаю їжачок Тимко. А з ним жила маленька сестричка Ліля. Вона вже вміла повзати й хапала все, що бачила.
Того ранку Ліля підповзла до Тимка — і щип його за вушко!
— Ой! — пискнув Тимко. А за мить уже сміявся: — Та воно вже й не болить!
— Тимку, — сказала мама, — після сніданку підемо до лікаря Бобра. Він тебе огляне й зробить щеплення.
Щеплення — це укол. Тимко насупився. Укол — це голка. А яка вона, та голка? Тимко не знав, і від того було ще страшніше.
Мама зав’язала блакитний фартух.
— Спечу-но я пиріг — про всяк випадок.
Поки мама місила тісто, Тимко заліз із Лілею під стіл.
— Лілю, — зашепотів він страшним голосом, — лікар Бобер величезний! Зуби в нього — во! А голка — як палиця! Як уколе — до вечора плакатимеш!
Ліля зробила круглі оченята. Губка в неї затремтіла.
— Ні-ні! — пискнула вона й поповзла до мами швидко-швидко, аж шапочка з’їхала набік.
Тимкові стало трохи соромно. А ще трохи страшно. Бо раптом голка й справді як палиця?
Лісова лікарня була в старому пні, з круглими віконцями й зеленим мохом на даху. Лікар Бобер вийшов назустріч: великий, каштановий, у білому халаті.
— Добрий день, Тимку. Спершу подивимося, як ти виріс.
Тимко став біля стіни — ого, вищий, ніж навесні! Потім виліз на ваги — ого, важчий!
Лікар приклав до Тимкових грудей стетоскоп.
— Ой, холодний! — здригнувся Тимко.
— Холодний, — погодився лікар. — Зараз зігріється. Дихай глибше. А тепер скажи «а-а-а».
— А-а-а-а! — сказав Тимко так голосно, що лікар усміхнувся у вуса.
— А тепер щеплення. Воно вчить твоє тіло впізнавати хворобу. Якщо вона колись прийде, тіло скаже: «Я тебе знаю!» — і швидко її прожене.
— А болітиме? — прошепотів Тимко.
— Скажу чесно: трохи заболить. Ніби хтось ущипне. А потім швидко мине.
Та Тимко згадав свою голку-палицю. І — шурх! — згорнувся клубочком. Самі колючки стирчать.
Лікар Бобер не квапився. Сів поруч і чекав. Мама знайшла між колючками Тимкову лапку й тримала її.
Тимко визирнув одним оком. Пирхнув носиком.
— Вдих, видих — і вперед!
Не дуже допомогло. Він вдихнув ще раз. І ще. І нарешті підставив плечик.
Щип! — і все.
— І все? — здивувався Тимко. — Це ж як Ліля за вушко вщипнула!
Лікар наліпив йому пластир-хрестик.
— Ранка може день трохи нити. Це нічого, так буває.
Удома пахло яблучним пирогом. Тимко вбіг до кухні.
— Лілю! Дивись, у мене пластир! Голка маленька, ущипнуло — і все! Зовсім не страшно!
Ліля глянула на пластир — і сховалася мамі за фартух.
— Ні-ні! — пискнула вона.
— Та правда ж! — сказав Тимко.
Але Ліля тільки міцніше вчепилася в мамин фартух.
— Наступного тижня і Лілі до лікаря, — тихо сказала мама й погладила малу. — Ох і довго ж ми її вмовлятимемо.
Тато підвів Тимка до дощечки зросту на одвірку.
— Де ж мій олівець?
Тимко показав на татове вухо. Тато провів рисочку, а біля неї намалював крихітний хрестик-пластир.
Плечик під пластирем трохи нив, як і казав лікар. А з-за маминого фартуха на Тимка дивилися два налякані оченята.
Страшилку Тимко вигадав за хвилинку. А щоб Ліля знову йому повірила, хвилинки було замало.
