Вовк і семеро козенят
Вовк з’їв крейду й присипав лапу борошном, щоб козенята відчинили двері, та найменше сховалося в годиннику — і мама врятувала всіх.
- Страшно
- Трохи сумно
- Небезпечно
Жила собі в хатинці край лісу Коза, а з нею семеро козенят. Шестеро — непосиди й бешкетники, а сьоме, найменшеньке, — тихе й уважне.
Якось зібралася Коза в ліс по свіжу травичку.
— Дітки, — каже, — нікому не відчиняйте. Ходить тут Вовк. Голос у нього грубий, а лапи чорні. Отак ви його й упізнаєте.
— Не відчинимо, мамо! — мекнули козенята.
Тільки мама за поріг — тук-тук у двері.
— Відчиняйте, дітоньки, це ваша мама, я гостинців принесла!
А голос хрипкий, як старі ворота.
— Не відчинимо! — гукнули козенята. — Наша мама говорить тоненько й лагідно, а ти гарчиш. Ти Вовк!
Розсердився Вовк. Знайшов він великий шматок крейди та й з’їв його — хрум-хрум. Голос у нього став тоненький-тоненький.
Знову тук-тук.
— Відчиняйте, дітоньки, це ваша мама!
Голосок і справді тоненький. Та Вовк сперся лапою на віконце, і козенята побачили: лапа чорна.
— Не відчинимо! У нашої мами ніжки білі. Ти Вовк!
Побіг Вовк до млина.
— Мельнику, посип мені лапу борошном!
Мельник подумав: «Щось лихе сірий замислив». Та Вовк так клацнув зубами, що мельник мерщій посипав.
Втретє тук-тук.
— Відчиняйте, дітоньки, це ваша мама!
Голосок тоненький, а на віконці — біла лапа.
— Мама прийшла! — зраділи козенята й відсунули засув.
А в хату — Вовк! Козенята врозтіч: одне під стіл, друге в ліжко, третє в піч, четверте за шафу, п’яте під миску, шосте під лаву, а найменше — у високий годинник. Вовк знайшов шістьох і — гам, гам — проковтнув їх цілими, не жуючи. Тільки найменшого в годиннику не помітив. Наївся, вийшов на луг, ліг під деревом та й захропів.
Повернулася Коза — двері навстіж, лавка перекинута, подушки на підлозі. Кличе діток — тиша. Аж із годинника тоненько:
— Мамо, я тут!
Вилізло найменше й усе розповіло. Ой, і заплакала Коза! А тоді витерла сльози:
— Ходімо, малий.
На лузі під деревом спав Вовк, аж листя тремтіло від хропіння. А в його товстому череві щось ворушилося.
— Живі! — шепнула Коза.
Тихо-тихо, щоб не розбудити, вона випустила діток: одне, друге, третє… шосте. Вистрибнули всі цілі й здорові, бо жадібний Вовк ковтав не жуючи.
— Цить, — мовила мама. — Несіть каміння.
Козенята натягали каміння, мама поклала каміння Вовкові в черево й зашила голкою з ниткою. Він і не прокинувся.
Виспався Вовк, хоче пити. Іде до криниці, а в животі — гур-гур, тук-тук.
— Що ж воно там гуркоче? — бурчить. — Ковтав я козенят, а наче камінням наївся.
Нахилився він над криницею — каміння й потягло його вниз. Бух! І більше того Вовка ніхто не бачив.
Відтоді козенята відчиняли двері тільки тоді, коли бачили у віконце маму всю, від ріжок до копитець. Бо тоненький голосок і біла лапа — це ще не мама.
