Рексик, Тріка і загадка Великих Слідів

Того тижня в Папоротевій долині завівся велетень. Принаймні так казали всі, хто бачив його сліди біля Чорного болота.

А почалося все звечора. Рексик і Тріка прибігли додому замурзані по самі очі. Цілий день вони стрибали по болотяних купинах: хто далі.

— Знову болото? — тато насупився так, що його кущисті брови зійшлися докупи. — Скільки разів казати: не бігайте туди!

— А чому? — спитала Тріка.

— Бо я так сказав! — гримнув тато.

Тріка тільки знизала плечима. Тато Рексика гримів щодня, і вся долина давно до цього звикла.

— А я виграла, — шепнула вона Рексикові. — На цілих три купини далі.

Того вечора тато довго сидів за гніздом. Звідти чулося: хрусь, хрусь, тюк. Тато гриз і стругав зубами грубу колоду, а стружки летіли на всі боки.

— Тату, що ти робиш? — спитав Рексик.

— Мисочку для мами, — сказав тато й заступив колоду спиною.

Мама, не підводячи голови, мовила:

— Мисочку. Ну-ну.

А вранці біля болота знайшли сліди.

У кожному Рексик міг би вмоститися калачиком. Три довгі пальці, попереду глибокі ямки від кігтів. Сліди тяглися мулом попри очерет, огинали болото й губилися біля плескатих каменів.

До обіду на березі зібралася вся долина. Дорослі ходили довкола, нюхали, гули й сперечалися.

— Трипалі, — дядько Ріг повів надщербленим рогом. — Великі. А хто в нас у долині трипалий і великий?

Усі обернулися до Рексикового тата.

— Це не мої лапи! — заревів тато так, що з очерету спурхнули бабки.

— Зараз побачимо, — сказав дядько Ріг. — Ставай!

Тато ступив у слід. Його нога вмістилася туди ще й із запасом: велетень був більший за нього на цілий Рексиків крок.

Дядько Ріг аж закліпав.

— То що ж це... є хтось більший за тебе?

— Виходить, є, — сказав тато й чомусь дуже уважно задивився на хмари.

— Тоді відсьогодні до болота ні ногою! — звелів дядько Ріг. — Ні малим, ні великим!

— Ні ногою! — радо підхопив тато. — І ні хвостом!

Мабуть, уперше в житті ці двоє ні про що не сперечалися.

Дорослі розійшлися, а Рексик лишився. Він знайшов рівну паличку й перегриз її навпіл, щоб половинки вийшли однакові.

— Ти що робиш? — спитала Тріка.

— Міряю, — сказав Рексик. — Справжній слідчий спершу міряє, а вже потім лякається.

— А я спершу лякаю, а тоді міряю! — Тріка з розгону тупнула в мул. Бух!

Її слід вийшов зовсім інший: круглий, широкий, а спереду чотири короткі пальці, наче хтось поставив у грязь пеньок із чотирма ґудзиками.

— Бачиш? — Рексик приклав паличку. — У трицератопсів слід круглий. На задніх ногах по чотири пальці, на передніх по п’ять. А в нас, тиранозаврів, три довгі пальці, як у пташки. — Він поставив поруч свою ногу. — Отже, цей велетень — тиранозавр.

— Твій родич, — урочисто сказала Тріка.

— А може, не треба так казати? — попросив Рексик.

Він пішов уздовж сліду й міряв кожен. І з кожним разом хмурився дужче.

По-перше, сліди ніде не починалися. Перший стояв просто біля каменів, ніби велетень упав з неба й одразу пішов. Останній — теж біля каменів. А на самих каменях — нічого.

По-друге, паличка щоразу занурювалася в слід однаково: по ту саму зарубку. У м’якому мулі — однаково, на твердій глині — так само. А тато сьогодні в мулі провалився по кісточки, бо тато важкий. Велетень, більший за тата, мав би провалюватися ще глибше.

По-третє, кроки стояли рівно, як намальовані. Живий звір то ступить ширше, то вужче, то обійде калюжу. А цей велетень не обійшов жодної.

А по-четверте... На середньому пальці кожного сліду була маленька кругла щербинка. Одна й та сама. У кожному лівому сліді — і в кожному правому теж. Наче на тому пальці був сучок.

Рексик довго дивився на цю щербинку. Йому згадалося: хрусь, хрусь, тюк.

— Ну? — нетерпляче спитала Тріка. — Що там?

— Ще не знаю, — сказав Рексик. І це була майже правда.

— Тоді вистежимо його! — Тріка аж підстрибнула. — Сьогодні вночі. Сядемо в засідку за Великим каменем і побачимо велетня на власні очі!

— А може, не треба? — сказав Рексик. — Дядько Ріг звелів до болота ні ногою.

— А ми не до болота. Ми до каменя. Камінь — це не болото!

Рексик зітхнув. Він знав, що Тріка піде й без нього. А ще йому дуже хотілося дізнатися, чи правильно він міряв.

Увечері тато не стругав. Він був тихий-тихий, а коли зійшов місяць, закинув на плече важкий згорток із листя.

— Піду порибалю, — сказав він.

— Уночі? — спитала мама.

— Уночі риба... сонна. Сама в рот іде.

— Ну-ну, — сказала мама.

Щойно татові кроки затихли, Рексик вислизнув із гніздечка. Біля папоротей уже чекала Тріка, і її жовтий комірець блищав під місяцем, як ліхтар.

— Сховай комірець, — прошепотів Рексик.

— Як я його сховаю? Він же приріс!

Вони прокралися до Великого каменя й залягли за ним. Від болота тягнуло холодом. Кумкали жаби. Десь у темряві булькало: блюп... блюп.

Довго нічого не було. Тріка вже почала позіхати, коли раптом жаби замовкли.

Тюк.

Тюк.

Тюк.

Над очеретом виросла величезна чорна тінь. Вона нахилялася, щось ставила в мул, притоптувала й ступала далі.

— Велетень! — Тріка виставила ріжки. — Я його зараз...

— Тихо! — Рексик ухопив її за комірець. — Слухай!

Тінь мугикала пісеньку. І так фальшиво, що жабам, мабуть, хотілося затулити вуха:

— Хто-о ходить по боло-оті... тюк... той ду-уже пожалі-іє... тюк...

Тріка опустила ріжки.

— Рексику, — повільно сказала вона. — Я знаю лише одного, хто так співає.

— Я теж, — зітхнув Рексик.

Місяць вийшов із-за хмари. Біля болота стояв тато. Він тримав дерев’яну колодку, вигризену як великий трипалий слід. Ставив її в мул, натискав зверху ногою — тюк! — і переносив на крок далі. А сам ступав по плескатих каменях, де слідів не лишається.

Аж тут очерет затріщав, і звідти вистрибнув дядько Ріг.

— АГА! — заревів він. — Попався, велетню!

Тато так злякався, що впустив колодку. Бух — і вона сіла в мул по самі пальці.

Дядько Ріг, виявляється, теж сидів у засідці. Він хотів сам упіймати велетня й потім до кінця віку розповідати, хто в долині найхоробріший.

А тепер він глянув на тата, на колодку — і зареготав так, що з очерету знялися всі бабки, які там іще лишалися.

— Велетень! — гиготів він. — Велетень із колодочкою! Більший за тебе на цілий крок! Ой, не можу!

Тато стояв і не знав, куди подіти очі. Тоді він побачив, як із-за каменя вийшли Рексик і Тріка.

— А ви що тут робите? — разом спитали тато й дядько Ріг.

— Велетня ловимо, — чесно сказала Тріка. — Як і ви.

Рексик підійшов до тата.

— Тату, навіщо?

Тато довго мовчав. Таким тихим Рексик його ще ніколи не бачив.

— Щоб ви не бігали до болота, — сказав нарешті тато. — Я казав, а ви бігали. Тоді я подумав: налякаю. Велетня ж ви послухаєтеся.

— А чому ти просто не пояснив, чому туди не можна?

Тато сів на камінь.

— Коли я був такий, як ти, — почав він, — я застряг у цьому болоті. По саме черевце. Мул тягнув униз, і що дужче я борсався, то глибше сідав. Мій тато витягав мене аж до ранку.

Дядько Ріг перестав сміятися. Тріка дивилася на тата широко розплющеними зеленими очима.

— Це теж небилиця? — пошепки спитала вона.

— Ні, — сказав тато. — Оце якраз правда.

Дядько Ріг кахикнув.

— Ну, — сказав він уже не так гучно, — уперше чую від тебе правду. Заради такого варто було цілу ніч сидіти в очереті.

Додому всі йшли разом. Колодку ніс Рексик.

Мама не спала. Вона сиділа біля гнізда й зовсім не здивувалася.

— Ти знала? — ахнув Рексик.

— Мисочку він стругав, — сказала мама. — Три вечори поспіль. А мисочки в гнізді як не було, так і нема. Мамині вуха чують усе, синку. Навіть як колода хрумтить.

Тато почервонів, хоч і так був рудо-помаранчевий.

Наступного ранку вся долина вже знала про велетня з колодочкою. Звідки — ніхто не міг сказати. Хоча дядько Ріг, мабуть, знав.

Кепкував він із тата ще дуже довго. Щоразу, як тато йшов до річки, дядько Ріг на всю долину гукав:

— Обережно! Велетень іде! Ховайте колодки!

І тато вперше в житті не знав, що відповісти гучніше.

— А тепер можна до болота? — спитала Тріка. — Велетня ж нема!

— НІ! — гаркнули разом тато й дядько Ріг.

Вийшло так однаково голосно, що вони навіть не змогли посперечатися, хто кого перекричав.

— Велетня нема, — лагідно сказала мама. — А болото є.

Тріка зітхнула й цього разу сперечатися не стала. Спершу подумала.

Увечері Рексик сидів біля своєї полички. Там лежали смугастий камінчик, пір’їнка й мушля. А тепер посередині стала дерев’яна колодка-слід — із трьома пальцями й маленьким сучком на середньому.

— Скарб дня, — сказав Рексик.

— Сором дня, якщо по правді, — буркнув тато.

Рексик заліз у гніздечко. Тато вмостився поруч і почав, як завжди:

— Коли я був такий, як ти...

І замовк. Подумав.

— ...я застряг у болоті. І це правда.

— Я вже чула, — усміхнулася мама. — Але цю можна й удруге.

Рексик заплющив очі. Правдива татова історія була страшніша за будь-якого велетня. І тепер він і без жодних колодок знав, чому до болота не можна. З цією думкою він і заснув.